17. “Навчи мене…”

Квітка

Я не знала, чи не буде цей поцілунок зрадою Олесеві? Але він сам мене покинув, міг би забрати тоді, перед весіллям… А я заміжня за Гордієм, чи я не маю права поцілувати власного чоловіка? Звісно, справа була не в якихось правах чи обов’язках. Я відчувала, що обманюю зараз сама себе. Тут було щось інше… Але що, я не могла зрозуміти, та, коли губи Гордія торкнулися моїх губ, в мене вже не було можливості думати чи аналізувати. 

Я заплющила очі, відчуваючи як легкий, майже невагомий доторк стає більш вимогливим. Мені було трохи лячно, і водночас приємно. Серце сильно билося в грудях, у вухах шуміло, здавалося, я от-от втрачу свідомість… Ніколи не думала, що простий поцілунок може так схвилювати мене…

За якусь мить Гордій все ж відірвався від моїх губ і трохи відсторонився, і я розплющила очі. Гордій дихав важко, а його зіниці були розширені. Він так дивився на мене… Ніхто так не дивився на мене раніше. 

— Вибач, я мабуть, не дуже гарно цілуюся, — сказала я. 

— Дуже гарно, мені дуже сподобалось, — він взяв мене за руку. — Дуже. 

— Я думала, що зараз втрачу свідомість, — зізналась майже пошепки. Мабуть, я все ж не така, як усі нормальні люди…

— Я налякав тебе? — запитав він трохи схвильовано.

— Ні, — я похитала головою. — Просто це було дуже… я не знаю як це назвати… Дуже незвично…

— Хвилююче. Для мене це було дуже хвилююче, — сказав він.

— Так, хвилююче, — погодилась я. — Ти теж це відчув? Коли все тіло ніби тремтить…

— Так, — Гордій кивнув. — Відчув…

— У мене ніколи такого не було раніше… Здавалося, ось-ось полечу. Якось так легко, і затишно водночас. 

— Я навчу тебе цілуватись, будеш впевнена в собі… — сказав він. — Якщо ти захочеш, я можу. 

Я хотіла відповісти, що вже цілувалася з Олесем, але нічого такого чомусь не відчувала. Та подумала, що згадка про Олеся може все зіпсувати. 

 — Навчи, — погодилася, дивлячись йому в очі. 

— Квітко… — сказав він на видиху і знову поцілував мене. Але цього разу доволі швидко відсторонився сам. — Навчу. Але точно не зараз. Треба йти в душ, бо я… Ну загалом… — він замʼявся. — Загалом, треба в душ.

 — Ой, тобі на роботу треба, — я підвелася з ліжка. — Добре, йди в душ, одягайся, я теж зараз перевдягнуся. 

— Тобі дуже личить короткий одяг, як зараз. Тіло дуже красиве, мені подобається дивитись на тебе… 

 — Мені соромно, що хтось із слуг буде на мене дивитися, — зізналася я. — Подумає, що я якась легковажна…

— Тоді… В ліжку, тут. Будеш так вдягатись? — перепитав він.

 — Так, тут можна, — я усміхнулась. — Бо тут тільки ти і я…

Він усміхнувся і облизнув губи, а потім відвів погляд:

— Йди вже, не встану, поки ти не підеш. 

 — Ти такий сором’язливий, — ляпнула я, а потім почервоніла. 

— Так, чомусь зараз мені реально соромно. Хоча, це скоріше не сором, а… Загалом, я не хочу, щоб ти передумала спати тут, — швидко сказав він.

 — Я не передумаю, — сказала я, підходячи до дверей. — Вже втікаю, можеш іти в душ!

З цими словами вийшла з його спальні і якраз побачила одну з служниць, яка прямувала по коридору. Вона привіталася і незворушно пішла далі, але мені чомусь стало соромно. Сама не знаю чому. Навряд чи через короткі шорти... Але я швидко забігла до своєї кімнати і зачинилася там…

 Гордій

Душ допоміг. Але мені дійсно було все важче стримуватись поруч із нею. Може, не варто було просити її спати зі мною… Але як я міг не піддатись цьому бажанню тримати її поруч хоч зараз, поки це можливо?

Коли я спустився на сніданок, Квітка вже була там. Вона  перевдягнулася в джинси і кофтинку і зібрала волосся у хвіст.

— Ти сьогодні кудись йдеш? — запитав, сідаючи за стіл, сніданок вже був поданий. За що я любив своїх робітників, так за те, що вони були майже непомітні, але працювали на найвищому рівні.

 — Треба сходити в універ, у нас незабаром сесія, — сказала вона. 

— Ти подумала щодо переводу на очне? — я зазирнув їй в очі. Подумав, що там, в універі, певно, буде повно молодих красивих хлопців, які будуть бігати за нею. Але відігнав цю думку.

— Мені б хотілося, — сказала вона. — Але не знаю, може, краще все ж залишитися на заочному? Навіть не знаю…

— Чому? Ти хіба не хочеш всього цього… Молодіжного. Ну не знаю. Вечірки там, або що. Друзі? — запитав я. — У тебе ж немає друзів через те, що ти весь час сиділа вдома.

— Батьки сказали, що так буде краще, через мої особливості, — вона почервоніла. 

— Та нема в тебе ніяких "особливостей". Кажеш про те, ніби в тебе якась проказа або що… А це не так. Ти — абсолютно нормальна. Багато хто не любить доторків чужих людей, — додав я ніби в підтвердження своєї думки. 

— Справді? — здавалося, вона ніколи не замсислювалась про це. 

— Так, — я кивнув. — Я от би теж не хотів, щоб до мене торкались незнайомці. Це не дуже приємно. Якось у мене був бізнес-партнер з Південної Кореї, а у них там такий менталітет, що вони весь час торкаються інших і стоять надто близько. Мені було дуже некомфортно, — поділився я.