14. Випадкова невипадковість

Квітка

Мені було шкода Гордія. Здавалося, що він дуже самотній. Може, тому й поводиться на публіці так зверхньо через те, що боїться комусь довіритися, боїться, що його зрадять, обмануть. Певно, пережив щось таке у житті… А тут ще й я зі своїми розмовами про Олеся… Була зла на себе, що говорила з Юстею у вітальні. Можна було піти до своєї кімнати…

 — Я могла б тобі допомагати… по роботі, — сказала я . — Домашні справи роблять служниці, а я все одно байдикую. Може, треба якісь документи оформити чи ще щось… Я вмію…

— У мене є помічниця, — відповів Гордій. — Власне, з нею завтра і їду у відрядження. Вона дуже здібна. 

 — Вона красива? — несподівано для самої себе запитала я. 

Гордій не очікував такого питання, я помітила на його обличчі здивування. 

— Красива, — сказав врешті-решт, діставши мобільний і щось на ньому клацнувши. — Нормальна, — і показав мені фото. На фото була висока струнка дівчина з довгим волоссям і пишним бюстом. 

Я згадала, як він говорив, що потрібно “розрядитися”, коли ночував не вдома. Звичайно, та дівчина виглядала набагато привабливішою, ніж я. 

 — А чому ти не одружився з нею? — запитала, не впізнаючи власного голосу. 

— Ти забула про мій план? І прізвище, яке мені потрібно? Твоє прізвище. Та і взагалі… — він зітхнув. — Чому якщо чоловік спить з жінкою, він обовʼязково має одружуватись? Сексу може бути скільки завгодно, але це не обовʼязково означає, що з цією людиною хочеться провести все життя.

— А що потрібно, щоб хотілося провести з людиною все життя? Кохання? — мені раптом захотілося, щоб він узяв мене за руку, як той учитель Юстю. 

— Думаю, що так, кохання, — Гордій відвів погляд і одразу додав: — Як у вас з Олесем і все таке. 

 — Так, я б хотіла провести з ним усе життя, — зізналась я. — Він дуже добрий... Завжди розуміє мене…

“Але чи кохаю я його?” — ця думка прийшла несподівано і стривожила мене. Я не маю сумніватися у своїх почуттях. Звісно, я кохаю Олеся! 

— Ну, скоро будеш. Сподіваюсь, він подорослішає і ти зможеш покластися на нього, — замислено сказав Гордій. 

— Ти отримав моє прізвище, то тепер теж зможеш бути щасливим із цією дівчиною, — я кивнула на його телефон. — Адже тобі добре з нею…

— Якщо ти натякаєш, що я її кохаю, то ні, це не так, — він похитав головою. — Але ти маєш рацію, з нею мені спокійно. Мабуть, це те, що мені треба. Спокій. 

— Може, ти покохаєш її, — від цієї думки мені стало дуже сумно. — Вона краща, ніж я… Красивіша і без цих усіх комплексів…

— Знову ти за своє, — Гордій зазирнув мені в очі. — Я ж казав тобі, що ти красива. Он, Олесь твій тебе кохає, — він на мить замовк, а потім додав: — Теж вважає тебе красивішою за всіх. Чому ти вважаєш, що вона "краща"? Це не так. 

 — Бо ти сказав, що я худа і пласка, — пробурмотіла я, дивлячись у підлогу. 

— Якщо тобі від цього буде легше, то… Чорт, я пошкодую про це, ну але Бог з ним… — він ніби набрав повітря в легені і продовжив: — Коли ми з тобою спали на одному ліжку, тоді, в шлюбну ніч, мені довелося втікати в душ не просто так. Ти красива. Не сумнівайся в цьому.

 — Справді? — я зовсім розгубилася. — Ти мабуть просто хочеш заспокоїти мене… Я не красива… А Олесь… Він просто знає мене дуже давно, і я його теж. Ми ще з дитинства разом росли… А коли те сталося… 

Я замовкла, прикусивши язика. Ще не вистачало зараз мені все вибовкати, тоді точно Гордій відвернеться від мене. Не захоче навіть говорити, не захоче дивитися у мій бік…

— Що сталося?... — він зазирнув мені в очі. 

 — Нічого, — я похитала головою — Нічого не сталося…

— Скажи, — він несподівано торкнувся своєю долонею моєї. — Ти ж довіряєш мені?

Я пригадала, як підслухала розмову батьків, незабаром після того випадку. Батько говорив, що мене треба повести до психолога. А мачуха стала кричати на нього:

 — Ти що, зовсім дурень? Який психолог? Коли все випливе назовні, нас посадять! Треба, щоб вона мовчала, ніколи й нікому про те не розповідала! Якби я могла так зробити, щоб вона нічого не пам’ятала? Може, є такі ліки?

Якби я знала про такі ліки, то сама б випила їх. Мені тоді було так погано… Навіть зараз, згадуючи про той час, ноги підкошувалися, а голову ніби лещатами стискало. Я затулила обличчя руками, відчуваючи, як по щоках гарячими струмочками біжать сльози. 

А потім відчула теплі обійми. Гордій обійняв мене. І торкнувся губами моєї маківки. 

— Не плач, будь ласка… 

Мені було так затишно поряд із ним, я відчувала себе захищеною. Хотілося, щоб ці обійми тривали якомога довше… Але я розуміла, що йому некомфортно зі мною. Я не така, як йому потрібно. Мабуть, у мене справді не всі вдома…

 — Я не буду плакати, — прошепотіла, поклавши голову йому на плече. — Поїж суші, бо будуть несмачні. 

— Хочеш залишитись тут сьогодні? — раптом запитав він, але одразу додав: — Просто спати. Як тоді, в готелі. 

 — Так, —  вирвалося в мене швидше, ніж я встигла подумати. — Хочу…