12. “Вона — табу”

Гордій

Я планував не зближуватись, планував нічого не робити, але те кіно було як знак. Інших натяків вона не розуміла. Коли сказав, що мені хтось подобається, і що вона зайнята… Вона не зрозуміла, що це про неї. Хоч до того ми і говорили про цього клятого Олеся… Я навіть запропонував їй піти, але вона не пішла. А потім на екрані хлопець зупиняв дівчину і просив залишитись. І поцілував. 

Я пригорнув Квітку до себе і зазирнув їй в очі. Якщо дати цьому всьому один шанс… Якщо вона зараз не відштовхне мене, значить, треба пробувати. Але якщо відштовхне, я більше ніколи до неї не доторкнусь. Я не буду тим, хто травмує її ще більше.

Думки неслися швидко, перебивали одна одну, але найсильнішою була та, що казала: "Ти принаймні спробуєш, як це, цілувати її, хай це і буде всього лише раз…"

На цьому я і припинив роздуми. Просто подався вперед. Повільно, даючи їй можливість відштовхнути мене. Даючи їй можливість піти. Але вона заплющила очі і серце пропустило удар. Я торкнувя її уст своїми. Ніжно, максимально ніжно, а долоня на її талії знову трохи стиснулась. Це було хвилююче, як ніколи. Я ще ніколи не відчував нічого подібного при поцілунку. Серце шалено калатало, мозок відключався. Не відштовхни мене і ми будемо разом… Це все, чого я хочу. 

Але Квітка раптом вперлася долонями мені в груди і відсторонилась. Затулила обличчя руками, і мені здалося, що вона плаче. 

Такої реакції я не очікував. Тобто… Я очікував, що відштовхне, підозрював, що так трапиться, але що вона буде плакати… Серце стиснулося в грудях. Я сам зробив їй погано.

— Пробач, — тільки і вимовив. — Пробач, будь ласка.

 — Ти не винен, — сказала вона глухо, продовжуючи затуляти обличчя. — Це все я… Я погана..

Я потягнувся долонею до її плеча. Торкнувся, але не ризикував обійняти. 

— Можна, я обійму тебе? — тільки й запитав. Розгубився від її сліз і додав: — Ти не погана, ти хороша… 

 — Тоді чому це сталося зі мною? — вона раптом сама обняла мене, схлипнула, сховавши обличчя в мене на грудях. — Чому я не така, як усі? Та дівчина, в яку ти закоханий, мабуть, краща за мене…

— Та нема ніякої "тієї" дівчини, — прошепотів я їй на вухо, також обіймаючи. 

— Ти говориш це, щоб я не засмучувалась, — сказала вона. 

— Я придумав її, бо розгубився, коли ти спитала, чи було в мене таке, — зізнався я. — Бо боявся, якщо скажу інакше, ти знову замкнешся в кімнаті. 

 — Ти ні разу не закохувався? — вона підняла обличчя і поглянула на мене. — Я б ніколи не повірила в це. Ти такий… Дівчата мають дуже тобою цікавитись…

— А ти закохувалась? А, точно,  Олесь, — я усміхнувся. — Знаєш, він мені не сподобався. Надто нерішучий. Хоча, певно, всі цим інколи грішать.

 — Він дуже кохає мене, — сказала Квітка. Правда, голос її прозвучав не дуже впевнено. 

— І в чому проявляється його кохання? — я відчував роздратування, але намагався його приховати. 

 — Він підтримує мене, зізнається в коханні, хотів забрати мене… — вона знітилась. — Ну, я не втечу більше, можеш не турбуватися про це… Я скажу Олесеві, що треба почекати, він так і зробить…

— І як він тебе підтримує? — я пропустив повз вуха все інше. Хоча, найбільше мене напружило інше… — Він ніяк не захистив тебе, він —  маріонетка ваших батьків і тюхтій, — слова полились потоком, я вже не міг себе нормально контролювати, злість на цього Олеся взяла і вирвалась…

***

 — А ти що, ідеальна людина? — вона насупилася. — Згадай, як ти зустрів мене, ти тоді мені здався дуже неввічливим! Справжній грубіян!

— Так, я не ідеальний, — погодився я. — Але краще бути грубіяном, ніж таким придурком, який віддає кохану дівчину незрозуміло кому!

 — А ти б мене не віддав? — раптом запитала Квітка.  — Що б ти зробив на його місці?

— Як тільки дізнався б, що тебе хочуть кудись віддати, я б викрав тебе і сховав. А потім вирішував би проблему, — відповідь прийшла в голову миттєво. — І тільки коли вирішив би її, зміг би бути спокійним. Бо кохану людину хочеться оберігати. Я б ніколи не допустив, щоб тебе просто забрав якийсь незнайомець… 

Вона дивилася на мене і мовчала. Її очі були дуже сумні. Заплакана, з розмазаною тушшю, вона здавалася схожою на ображену дівчинку. 

— Але ти готовий відпустити мене, — прошепотіла вона.  — Чим це відрізняється від вчинку Олеся?

Я прикусив язика. І правда… Чим я кращий за Олеся? Тим, що не хочу травмувати її? Це не кохання… Вона просто надто далека і тому мене тягне до неї. Так, так воно і є. Це не кохання. 

— Нічим, — сказав я врешті-решт. — Бо нема там кохання. Він тебе не кохає. 

Чомусь мені було важливо, щоб Квітка зрозуміла, що Олесь її не кохає. Це не тому що мене до неї тягнуло. Просто я не хотів, щоб вона обпеклася… Не хотів, щоб їй було боляче. 

— Якщо не кохає, то чому він приїхав по мене? — запитала Квітка, вперто підтиснувши губи. — Якби я була не потрібна йому, він навпаки, радів би, що я виходжу заміж за іншого!

— Бути потрібною і бути коханою — не одне і те ж саме! — я теж вперся. — Мені от ти теж потрібна!