11. Побороти страх

Гордій

Вона не зрозуміла, і це добре. Поганою ідеєю було спати так близько. Ще трохи і… Вона могла заховатись  в своїй кімнаті, як тоді. Пощастило, що нічого не помітила. Певно, в неї ще ніколи не було чоловіка. Чомусь це припущення хвилювало мене. Я не мав дивитись на неї, як на жінку, вона ще зовсім… А що вона "зовсім"? Їй вже є вісімнадцять… Ні, вона все ще дівча, яка жінка? 

Протиріччя всередині мене не давало мені спокою. 

Я не мав так реагувати на неї, кляте тіло підвело. Холодний душ допоміг, от тільки коли я вийшов з ванної, здається, мало не зубами цокотів. Зате вже не думав про всякі дурниці, про які не варто було думати. 

Квітка вже одягнулась у ту саму сукню, в якій була на весіллі. 

 — Поїдемо додому? — запитала вона. 

— Так, — я кивнув. — Поїдемо.

Ми зібрались швидко, бо і збирати було нічого. В дорозі мовчанка трохи затягнулася, ми вже майже підʼїжджали і я розумів, що вона могла знову замкнутися в собі, як раніше. А мені цього чомусь дуже не хотілось. Хотілось дізнатися про неї  більше. Хоча це була кепська ідея. Треба навпаки триматись подалі від неї, бо що як триматися стане важче? 

Ми приїхали близько одинадцятої години дня. Коли зайшли в будинок, я сказав:

— Я сьогодні нікуди не піду, буду тут. Можемо поробити щось разом.

 —  Можна, — вона кивнула. — Тільки я перевдягнуся в домашнє. 

— Так, я теж, — я кивнув. — Ходімо…

***

Прислуга сьогодні була відпущена, ніхто і гадки не мав, що ми повернемось отак зранку. Для виду я замовив готель на три дні. На території залишалась хіба що охорона. 

Я спустився вниз, взяв з холодильника нарізані фрукти, заварив кави, а потім пішов з цим усім до вітальні і увімкнув телевізор. І тут мені в голову прийшла одна ідея. 

Квітка якраз спускалася зі сходів. Вона була в домашньому костюмі, який складався із штанів і кофтинки, на грудях були намальовані квіти. Мабуть, спеціально вибрала такий майже дитячий одяг, щоб не відчувати незручності.  

Але в мене в памʼяті все ще були свіжі згадки про те, як вона в короткому халатику лежала в кількох сантиметрах від мене і я обіймав її. 

Вона вже зовсім не дитина. Їй вісімнадцять. Чорт… Коли це у вісімнадцять вже "зовсім не діти"? Ще тиждень тому я казав собі протилежне. Мене спантеличила реакція мого тіла на Квітку сьогодні зранку. 

З іншого боку, це просто фізіологія. Так і є. Просто був ранок, і просто її тіло було надто близько. Не її тіло, а взагалі тіло… Чорт. Ну чому я думаю про це зараз?

— Сідай, подивимось фільм, — сказав максимально можливим рівним тоном і вказав на місце біля себе.

Насправді в мене в голові була одна думка… Поки ми не розлучились і не виконали ту домовленість, я маю допомогти їй в дечому. 

Вона сіла близько, але все ж зберігаючи відстань між нами. Поправила довге волосся, розпущене по плечах і поглянула на мене:

 — А що будемо дивитися?

— Те, що ти любиш, зараз оберемо щось, — я торкнувся її долоні. — Будемо триматись за руки. А ще, можливо, обійматися. Якщо тобі буде комфортно.

 — Справді? — Квітка виглядала здивованою. — Вранці мені було дуже затишно… Але ж то було не спеціально… 

Я потягнув її за руку трохи ближче до себе і за мить пригорнув до себе. Поклав її голову собі на плече. Серце забухало так швидко… І це від простих обіймів. Вона смачно пахла, чимось солодким і легким. Я зловив себе на думці, що мені хотілось дихати нею. 

— А тепер буде спеціально, — сказав врешті-решт, а потім додав, щоб вона не лякалась: — Так ти зможеш побороти свій страх дотиків. Побачиш, торкатися того, кого хочеш торкатися — не страшно, а приємно…

Квітка

На екрані йшов якийсь фільм — легка комедія, але я майже не стежила за розвитком сюжету. Вся моя увага зосередилась на нових для мене відчуттях. Виявилося, що коли тебе обіймають — це може бути приємно…

— Так, мені не страшно, — кивнула я. — Навпаки, дуже спокійно…

— Це знадобиться тобі в майбутньому, — Гордій зітхнув, переводячи погляд з мене на екран. — Ну, дотики, обійми. Коли людина подобається, то хочеться торкатись і обіймати її. 

— А в тебе було таке? — запитала я. — Ну, щоб людина дуже подобалась…

— Було, точніше, навіть не знаю, як це правильно сказати. Ну, припустимо, було, хай буде так, — відповів він плутано, зазирнувши мені в очі. — Хотілось торкатися. Дуже. І обіймати хотілось. І цілувати. 

 — А чому ти зараз не з нею? З тією дівчиною, яка дуже подобалась? І яку хотілося цілувати і обіймати? —  я не дивилась на нього. Відчувала якийсь страх — от зараз він скаже, що кохає ту дівчину і розлучиться зі мною, щоб бути зі своєю коханою. Бо наш шлюб — це лише ділова угода, і нічого більше…

— Деякі речі недосяжні. Навіть якщо здається, що вони дуже близько, — він практично прошепотів ці слова мені на вухо. Говорив дуже тихо, його подих обпалював шкіру. 

 — Вона вже заміжня? — здогадалась я. Так от чому він не може бути зі своєю коханою…