6. Кіт Гроза на прізвисько Пушок

Гордій

Вона виглядала ідеально. У мене не було іншого слова, щоб описати це. 

— Радий, що тобі вона сподобалась. Коли побачив її в каталозі, одразу подумав, що вона тобі підійде, — я усміхнувся. — Так і є, вона ідеально сидить. До неї ще є рукавички, я забув… — я дістав з сумки пакет, а з нього рукавички і підійшов ближче до неї. Дістав першу рукавичку і простягнув їй. — Вдягнеш? Я не буду торкатися, просто просунь долоню… 

Я знав, що зараз діяв дещо на межі. Але мені хотілося, щоб Квітка перестала боятися людей. Я хотів, щоб вона розуміла, що не всі люди бажають зробити їй щось погане. 

 Вона з деякою осторогою поглянула на мене, але все ж одягнула рукавичку, з моєю допомогою.

Її шкіра на дотик була така, як я думав. Дуже мʼяка і ніжна, може, навіть ще ніжніша, ніж я уявляв. Це відкриття мене дещо спантеличило, тож коли я вдягнув на неї другу рукавичку, то одразу прибрав свої пальці з її шкіри. 

— А де буде відбуватися весілля? — запитала Квітка. 

— Я орендував заміський готель. Там зручно розташуються всі гості. Ми розпишемось прямо там, це буде виїзна церемонія. Потім поїмо смачної їжі і нас відправлять в номер для молодят, — сказав я, а потім одразу додав: — Ну, щодо номеру не переживай, це буде великий люкс, там буде декілька кімнат. 

 — Навіщо це вам? — раптом запитала вона. — Ну, я ж бачу, що я вам не подобаюсь? Може, було б краще обрати якусь іншу наречену?

— Я вже казав, ти мене влаштовуєш, — відповів я. — Хіба тобі тут так погано? Я не чіпаю тебе, а потім взагалі відпущу, як і обіцяв. 

 — А можна, я переведусь на очне навчання? — раптом поцікавилась вона, кліпаючи довгими віями. 

Я не очікував такого запитання. Вчора мені здалося, що вона зовсім не хоче йти в люди. А ці вії… Чомусь цієї миті подумав, що раптом її дійсно будуть чіпати там, в універі?

— Якщо хочеш, то авжеж можна, я ж казав. Ти передумала? Вже не боїшся? Це добре. Ти навіть мені дозволила доторкнутись, — додав вголос. — Ще й у спальні. Може, твій страх поступово проходить? 

 — Я подумала, що якщо вийти з зони комфорту, то я зможу стати такою, як усі люди, — вона зазирнуле мені в очі. — Я дуже хочу цього…

— Ти і так як всі люди, — я знизав плечима, намагався виглядати безпосередньо і впевнено, чомусь мені було важливо, щоб вона повірила моїм словам. — Повір, у кожного є свої таргани. Просто ти про цих тарганів інших людей не знаєш. Впевнений, у членів твоєї родини теж ці таргани є. Дарма вони гнобили тебе за цю особливість. 

 — А у вас є таргани? — раптом з цікавістю запитала вона. 

— Певно, є, — я усміхнувся. — І не один. Деякі з них ти вже знаєш. Деякі ще дізнаєшся. 

Саме в цієї миті моєї ноги торкнувся Пушок і голосно нявкнув. 

— От, наприклад, він, — я кивнув у бік кота. — Для всіх гостей цього будинку він Гроза, це я тобі вже казав.

— Він не схожий на Грозу, — вона присіла і погладила кота по спині. — Пухнастий… Я б назвала його Пушок. 

— От і я так назвав його, бо на Грозу від не відгукувався, — я присів навпроти і теж торкнувся шерсті Пушка. — Він реально Пушок. Але це імʼя не підходить для такого породистого кота. Для мого кота. Люди не сприймуть його. Але я вже давно називаю його саме Пушок, коли ми з ним самі вдома. 

 — Тоді я теж буду його так називати, — вона підвелась і глянула на мене. — Можна?

— Можна, — я кивнув. — Бачиш, у мене теж є таргани, я дуже залежу від чужої думки, це нормально. Ну, точніше, мабуть, це не дуже нормально, що я від неї залежу, але те що є таргани — це точно нормально.

 — Мені здається, цей кіт схожий на вас, — раптом усміхнулась вона. 

— Кажуть, тварини часто схожі на хазяїв, — я теж усміхнувся. Подумав, що будь вона хоч на років пʼять старша, може, я б навіть спробував з нею… Ця думка мені не сподобалась, тож я одразу відвів погляд. Не можна думати про цю дівчинку в такому ключі. Вона і так психологічно постраждала в своїй родині. А з моїм подальшим планом навряд чи я принесу в її життя щось хороше, якщо не зупинюсь зараз…

***

— А мені не дозволяли завести тваринку, — Квітка зітхнула. — Мачуха сказала, що кіт подере шпалери, і в кімнаті буде неприємний запах. 

— Ну, поки ти тут, у тебе є Пушок, а потім може заведеш собі ще когось. Будеш жити окремо і тоді ніхто нічого не зможе тобі заборонити, — відповів я. 

 — Так,  — Квітка раптом усміхнулась. — Буде чудово!

Вона дивилася на Пушка, який терся об її ноги і мурчав, і ніби на мить стала зовсім іншою, не такою, як завжди. Такою, як могла б бути без утисків тих її родичів і їхнього навіювання, що вона “не така, як усі”. 

Але мені не варто до неї привʼязуватись. 

— Добре, я піду, Квітко. Перевдягайся, сховай сукню, щоб не забруднилася. Зʼїздиш ще купиш собі туфлі і якусь білу шубку, бо ж на вулиці холодно….

Вона кивнула, знову відводячи погляд і стаючи такою ж, як була до цього. Обережно зняла білі рукавички і поклала їх на стіл. 

— Я не дуже знаю всі ці магазини… — сказала тихо.