5. Весільна сукня

Гордій

Я не очікував побачити Квітославу в чорному пеньюарі з мереживом після всіх тих мультяшок, тож, чесно кажучи, трохи розгубився. Її шкіра на вигляд була дуже ніжною, і мій погляд ковзав куди не треба, аж поки вона не забігла до вбиральні. 

Певно, мені краще не дивитись на неї, все ж, це не справжній шлюб і я пообіцяв, що не буду її торкатися. Не те, щоб я планував її торкатися… Все одно вона надто юна для мене. 

Квітослава все ж вийшла з вбиральні. Вона простягнула мені папірець:

— Я тут все записала… Можна вас про дещо попросити?

— Так, авжеж, — я забрав аркуш і зазирнув їй в очі. — Що саме? 

— Можна, щоб сукня була не дуже відкрита? Я некомфортно почуватимуся, якщо на мене будуть усі дивитись, — вона трохи почервоніла, коли це промовляла. 

— Добре, — я кивнув. — Щось класичне і без вирізу, без проблем. Домовились. 

Подумав, що це дійсно дещо жорстоко з боку її батьків — змушувати вийти заміж за чоловіка, який у півтора рази старший. Але я себе знав, я нічого поганого цій дівчині робити не збирався.

— Твої батьки і рідні, певно, мають прийти на весілля, — додав, коли вже збирався виходити. — Може, хочеш запросити ще когось? У тебе є подруги? 

 — Немає, — вона похитала головою. — Тільки Юстина. Ну, моя сестра. 

— А в університеті? Ти ж маєш десь навчатися… До речі, прогулювати недобре. А ти сидиш в цій кімнаті.  

 — Я вчуся заочно, — вона відвела погляд. — Батьки на цьому наполягли. 

— Це через те, що вони не хочуть, щоб тебе торкались? Через ту травму? — може, і не варто було цього питати, але слова вилетіли раніше, ніж я подумав.

 — Так, — вона зітхнула. — Вони кажуть, що в мене не всі вдома, і не потрібно, щоб люди це знали. 

— А ти сама чого хочеш? — я насупився. — Хочеш ходити в універ? 

— Мені нормально так, як зараз, — сказала Квітка. — Там, де багато людей, мені стає некомфортно. Так що все добре, не хвилюйтесь. 

Я подумав, що все ж це трохи ненормально. Але не хотів, щоб вона думала, що я теж вважаю, що в неї є певні проблеми. Ну, може, коли вона буде жити сама, без батьків, все вирішиться. Займатися її проблемами я не зобовʼязаний. Особливо, якщо вона сама нічого не хоче міняти. Поки людина сама не хоче, немає сенсу щось для неї робити…

***

На роботі майже одразу, як я прийшов, до мене зайшла Яна. Як завжди з розстібнутим верхнім гудзиком. Вона одразу ж запитала за мірки, і я дав їй папірець.

До речі, Квітка була дуже худою, аж занадто. З цих параметрів це теж було видно. "70-53-70", та вона ж взагалі тоненька, як тростинка.

 — А які побажання до фасону? — запитала Яна. 

— Без декольте, щось просте, скинеш мені варіанти. Я бачу її в чомусь типу білого  сарафану по фігурі і, може, з довгими білими рукавичками. 

— Зрозуміло, все зроблю, — Яна кивнула. Вона трохи насмішкувато усміхнулася, коли дивилась на ті параметри. Мабуть, порівнювала їх зі своїми. 

— Дякую, — я теж кивнув. 

Квітка, хоч і була не фігуриста, але все ж гарна, тендітна дівчина. І шкіра в неї така шовковиста, що… Так, ні, я не буду згадувати ранок. Взагалі не треба думати про Квітку в якомусь такому контексті.

— Сходимо і сьогодні на квартиру?

 — Я тільки за, — вона радісно усміхнулась. 

— Купи сукню, поїдь десь після обіду. Ввечері я завезу її додому на примірку і потім зустрінемось на квартирі, домовились? 

 — Домовились, — вона поправила довге руде волосся і вийшла з кабінету, цокаючи каблучками. 

Я подумав, що в мене сьогодні має бути хороший вечір. Але все пішло не зовсім за планом…

Квітка

Коли я почула, що на весілля мають прийти мої батьки, мені стало не по собі. Я подумала, що вони будуть стежити за мною, щоб я не наробила якихось дурниць. Мачуха, може, знову буде розказувати, як я маю поводитися з Гордієм... Мені хотілося втекти світ за очі, щоб  їх не бачити… З однією Юстею я буду рада зустрітися. Цікаво, як там у неї справи. Вона щось мені не писала і не дзвонила, і я вирішила сама набрати її. 

Вона спершу не відповідала, а потім я все ж почула її голос. 

— Привіт, це я, Квітка, — сказала я. — Ми якось давно не говорили з тобою…

— Привіт, — відповіла вона неголосно. — Пробач… Я мала  подзвонити тобі раніше, але… Чесно кажучи, мені було трохи страшно.

 — Чому страшно? — не зрозуміла я. 

— Бо ти поїхала до того Гордія, а я… Я нічого не зробила, — вона зітхнула. — Ані я, ані твій коханий Олесь. 

 — А в тебе як справи? — я не хотіла говорити з нею про Олеся. Вона завжди ставилася до нього з якимось презирством, і тут я теж відчула цю нотку в її голосі. 

— Ну, певно, не так жахливо, як у тебе… — швидко сказала сестра. — Краще розкажи, який він, Гордій… Такий, як про нього розповідали? 

 — Він… — я замислилась. — Ну принаймні про ті кімнати — то була брехня. Немає тут ніяких таємних кімнат!