4. Домовленість

Гордій

— Що за дурня? Яке нафіг "померти"? — я підійшов ближче і поставив їжу на приліжкову тумбу, а потім смикнув ковдру на себе. — Ану вилазь! 

Дівчина вчепилася за ковдру тонкими руками, але я був сильніший, тож вона її випустила. Вона була в піжамі, на грудях  —  зображення якогось мультяшного героя. Виглядала зовсім підлітком, без косметики і з розпущеним по плечах волоссям. 

— Тобі хоч вісімнадцять є? — таки вирвалось у мене. — В Вікіпедії пишуть, що є. 

— Мені дев’ятнадцять, — тихо сказала вона.  — І батьки  вирішили мене позбутися…

Я чомусь розгубився, коли почув останню фразу. Батьки Квітослави, як і інше керівництво конгломерату, були моїми особистими ворогами, от тільки вони про це не підозрювали. Для всіх я був геніальним менеджером, який витягнув частину конгломерату з такої дупи, яка могла його знищити… От тільки вони не знали, що все це було ретельно сплановане ніким іншим, як мною.

— Так, батьками року їх точно не назвеш, — погодився я, кладучи ковдру біля неї. — Але в будь-якому разі, тобі треба їсти. Я ребра бачу навіть через цю піжаму. 

Вона мовчала, обхопивши руками коліна і дивлячись кудись на підлогу. 

— Навіщо я вам? — сказала, коли мовчанка вже почала затягуватись. 

— Станеш моєю дружиною, я ж вже казав, — я знизав плечима. 

— Я думала, одружуються з тими. кого кохають…

— Занадто багато мелодрам дивилась. Кохання взагалі не існує. В наших колах одружуються з тим, з ким вигідно. Мені потрібен шлюб з кимось з твоєї родини. Тож ти цілком підходиш.  

В кохання я дійсно не вірив. Не існувало такої штуки. Люди все робили тільки для своєї вигоди. 

 — А от і існує! — вперто сказала Квітослава. 

— Не існує, — я похитав головою. — Люди завжди все роблять для себе. А кохання — це просто красиве слівце, щоб вкласти дівчину в ліжко. Я вірю хіба що в любов до дитини. Однак, теж не дуже сильно, бо є і такі родини, як твоя.

Вона тільки зітхнула і нічого не сказала. З виразу її обличчя було видно, що вона просто чекає, поки я заберуся з її кімнати. 

— Пробач, може це було грубо, але це ж правда. Вони ще й підсунули не ту. Мала ж бути інша, ти сама казала. Значить, і люблять вас неоднаково, — додав я.

 — Мачуха казала, що могла мене кудись здати, — раптом сказала вона.  — Але пожаліла… Щоб потім відкупитися мною від вас!

Оце її "ви" і "вас" одразу видавало, що бачить вона мене якимось старим збоченцем чи щось подібне. Який хоче мучити вдвічі молодше за себе дівча. 

— Ми зробимо домовленість. Я отримаю те, що мені треба, а потім ти підеш на всі чотири сторони, — сказав врешті-решт. — Так тебе влаштує? 

Вона різко сіла на ліжку і подивилася мені в очі. 

— Залежно від того, що саме вам треба, — сказала неголосно. 

— Господи, — я закотив очі. — Невже ти подумала, що я… Мені… — я засміявся. — Якщо що, мене такі, як ти, взагалі не цікавлять. 

Я побачив, що вона ніби трохи розслабилась.

— Ви справді мене відпустите? — дивилась на мене своїми великими блакитними очиськами і чекала відповіді. 

— Відпущу, — я кивнув. — Коли ми з тобою одружимось і весь мій план буде виконано. Для цього знадобиться близько двох-трьох місяців. А потім розлучимось.

Квітослава якусь мить мовчала. А потім тихо промовила:

 — Добре, я згодна…

— Тоді знімай свої мультяшки і вдягнись у щось більш адекватне. Підемо вечеряти. 

Вона повільно злізла з ліжка, підійшла до шафи і витягнула чорну довгу сукню:

 — Така підійде?

— Так, підійде, — я кивнув і пішов до дверей. — Чекаю внизу.

***

Коли вона вийшла на вечерю, мені здалось, що сукня на неї завелика, особливо в грудях. Певно, це було щось від її сестри? Що за батько зміг віддати свою дитину на таких умовах? Родина в неї дійсно була ще та. Ну, тоді вона не засмутиться, коли я розорю всіх їх нафіг. Може, навіть допоможе мені. Ну, вона й так допомагає тим, що дасть мені статус. Цього має вистачити, щоб остаточно втертись в довіру вищого кола, а потім зруйнувати все зсередини. 

Дівчисько все ще сиділо якесь незадоволене. Та раділа б, що потрапила до мене, а не до якогось психопата, який фанатіє від дівчат на двадцять років молодших за нього. 

І тим не менш, здається, ми знайшли компроміс, який влаштовував нас обох. 

Наступного вечора після роботи я вирішив не їхати додому. Треба було трохи зняти напругу, все це дещо вимотало і напружило мене, був час розслабитись.

Я дістав мобільний і написав своїй, хай і номінальній, але все ж нареченій:

"Сьогодні вечеряй без мене, а на сніданок, певно, приїду, треба буде перевдягнутись". 

“У вас дедлайн на роботі?” — запитала вона. 

"Ні, з роботи я вже виїхав. Просто треба зняти напругу. Ну, сама розумієш. Все ж, ти не настільки маленька, щоб цього не знати…"