3. Протестне голодування

Квітослава

Цей Гордій здавався дуже пихатим і неприємним типом. Але його слова змусили замислитись. Невже батьки обманули мене? Пообіцяли йому Юстину, а потім передумали? Але це ж все одно випливло б на поверхню… 

Я так сподівалася, що він відправить мене назад. Але, схоже, йому взагалі все одно, з ким одружуватись…

Втім, чого ще чекати від чоловіків, вони всі жорстокі і бездушні. Всі, крім Олеся…

— Мені треба на роботу. Ти запізнилась, я чекав на тебе раніше. З дому не виходь, охорона все одно тебе не випустить. Буду ввечері, — промовив він, не дивлячись на мене. 

Коли вже рушив до виходу, я наважилась запитати:

 — А де моя кімната? 

— Чорт, я про це й забув, — продовжив бурчати він. — Ну, до весілля спатимеш в сусідній від моєї спальні кімнаті. А потім зі мною. Я не прибічник повної фіктивності. Дружина є дружина. 

“Сподіваюся, до весілля не дійде”, — подумала я.

 — Добре, я піду розкладати речі, — сказала, опустивши голову. 

— Вперед, — він знизав пречима. — Я теж до спальні, треба перевдягнутись, тож зараз тебе проведу.

Він рушив у бік виходу з вітальні, а потім до сходів.

Коли ми вже піднялись на другий поверх, сказав:

— Ця — твоя, — і вказав на двері. — Моя — сусідня. 

Я, не дивлячись на нього, відчинила двері і увійшла до кімнати. Побачила, що мої валізи вже були там. Але я не почала розпаковувати їх. Сіла на ліжко і спробувала зібратися з думками.  Це було складно, бо мене охопила паніка. Хоча при Гордієві я намагалася зберігати спокій, не хотіла показувати свої справжні емоції, але я дуже боялась. Дуже не хотіла за нього заміж. Це було так несправедливо — віддати мене йому, наче якусь річ. Та, мабуть, така була моя доля, адже мої батьки завжди все вирішували за мене, я в нашій сім’ї ніколи не мала навіть найменшого права голосу…

Мені було так сумно і самотньо, так хотілося почути від когось слово підтримки, але в цьому великому будинку я не наважувалася навіть вийти зі своєї кімнати…

На щастя, мій телефон був зі мною. Я відкрила чат із Олесем. Пообіцяла, що буду писати йому, тож одразу відправила повідомлення:

“Я вже на місці. Мені так страшно… Хочеться опинитися подалі звідси…”

"Він приставав до тебе?..." 

Я згадала той випадок, який стався три роки тому, і мене аж пересмикнуло. Про те не знав ніхто — ні Юстина, ні Олесь. Лише батьки знали. Вони сказали мені мовчати про все, бо коли хтось дізнається — то про це дізнаються всі, а я ж не хочу, щоб у мене тицяли пальцями?

“Ні, — відповіла Олесю. — Поки що не приставав. Він поїхав на роботу. Я сиджу і плачу і не знаю, що мені робити. Забери мене звідси!”

Сльози капали на екран телефона, мене всю трясло, я не могла перестати плакати. Якби ж він справді міг приїхати і забрати мене…

"Ти ж знаєш, що я не можу просто тебе викрасти звідти… Треба все продумати. Розробити якийсь план… Не сумуй, будь ласка… Все буде добре…" 

“Я тебе дуже кохаю,  — написала я, продовжуючи плакати. За сльозами вже нічого не було видно. — Пообіцяй, що не одружишся з моєю сестрою! Будь ласка!”

"Добре, обіцяю, я обіцяю, Квітко… Ми з тобою обовʼязково одружимось, ось побачиш!", — відповів він… 

 Гордій

Коли я прийшов з роботи, Квітослави ніде не було видно. Слуги, які вже звично були майже непомітні оку, коли я їх запитав, сказали, що теж не бачили її цілий день. Вона була важливою частиною мого плану, тож вибриків мені не хотілось би. Певно, вона точно анорексичка і не їсть. Не вистачало ще, щоб вона відкинулась в мене вдома. 

Я наказав слугам понести їжу їй до кімнати, але вона нікому не відчинила. Так продовжувалось два з половиною дні. Мені треба було думати про весілля, прізвище і вплив мені були потрібні не колись в гіпотетичному майбутньому, а якомога швидше. Щоб люди не думали, що весілля несправжнє, авжеж, ми мали пожити разом хоча б місяць. Цього якраз мало вистачити, щоб влаштувати пишне весілля. І тому вже на третій день я дав своїй секретарці важливе завдання…

На четвертий день вона знову не спустилась на сніданок. Але сьогодні, в пʼятницю, я знав, що я все вирішу. Це дурне дівчисько буде зі мною співпрацювати, хоче вона того чи ні.

Під вечір до мого кабінету зазирнула Яна. Яна була дуже фігуристою блондинкою з довгим волоссям, яка не любила застібати останні гудзики на блузках. 

— Щодо сукні… Треба, щоб ви дали мені заміри, — вона простягнула мені сантиметр. — Хай заміряє все і дасть параметри, фасон і тому подібне я приблизно прикинула. 

— Дякую, — я кивнув і взяв сантиметр. 

— Вона симпатична, ваша наречена? — Яна зазирнула мені в очі, ледь усміхаючись. 

— Худюща і пласка, — я знизав плечима. — Не виглядає на свій вік. Виглядає ще молодшою.

— Може, після заміжжя стане трохи апетитнішою? Вам же подобаються пишні форми? — вона ніби випадково провела рукою по своїх округлостях.

— Хтозна, — відповів замислено. — Добре, треба вже йти. Сьогодні я викурю її з кімнати, хоче вона того, чи ні…