2. Переїзд

Квітослава. 

Мачуха увійшла до моєї кімнати за кілька хвилин до часу, коли ми мали виїздити. Прискіпливо оглянула мене і дві невеликі валізи, в які помістилися всі мої речі.

— Дивися, не підведи нас із батьком! — сказала вона. — Ти маєш йому сподобатись, — вона критично оглянула мене з ніг до голови. — Треба було попросити Юстю купити тобі якусь дорогу білизну. 

— Навіщо? — запитала я. 

— Чоловіки люблять очима і дотиками, і люблять вони все красиве, — відповіла вона, зазираючи мені в очі. — Ти маєш ублажити його так, щоб він залишився задоволений. Тоді ти виконаєш свій родинний обовʼязок. Не забувай, я прийняла тебе, хоч ти мені і ніхто. А могла впевнити твого батька здати тебе кудись. Це було цілком в моїх силах, повір, та я не стала.

Я відчула обурення. Адже це я була законною донькою свого батька, а Юстя народилася не в шлюбі, а коли вони були ще коханцями. Коли мама захворіла і померла, то, звісно, мачуха швидко оженила батька на собі, але тепер все так перекрутила, неначе я якесь цуценя. яке можна було кудись “здати”...

— Добре, — відповіла, відводячи очі, та подумала, що, навпаки, буду робити все, аби Гордій відмовився від мене. Тоді я зможу бути з Олесем. Я буду з ним дуже щасливою… А вони хай Юстю видають за Гордія, мені все одно…

— Я рада, що ми так добре поговорили! — вона усміхнулась фальшивою усмішкою. — Тоді більше тебе не затримую. Таксі відвезе, бо мій водій повіз Юстю в салон, а батько зі своїм на роботі. Я сказала Юсті, що вона встигне повернутися, але обманула. Не хочу, щоб вона засмучувалась через твій відʼїзд. Все ж, вона привʼязалась до тебе, моя добра дівчинка… 

***

Таксі зупинилося біля великого будинку, зовні схожого на якийсь замок. Схоже, у цього Гордія дійсно багато грошей, що вибудував собі таку фортецю. Я взяла до рук свої валізи і підійшла до хвіртки. Промайнула думка, що зараз я можу втекти, але цієї миті хвіртка відчинилася. 

— Вітаю, нарешті ви прийшли, господар уже чекає, ви ж — та сама нова наречена? — запитав чоловік років сорока в формі охоронця. 

 — Так, це я, добрий день, — мій голос звучав якось тоненько і жалібно. 

— Дозволите? — він забрав мої валізи. — Давайте я вас проведу. 

 — Дякую, — я кивнула і попрямувала слідом за ним. 

Ми зайшли до будинку, минули просторий передпокій, а потім мене провели до великої вітальні з каміном, диваном та кріслами. Тут все було дещо похмуро, в темних і червоних тонах. Чомусь в цю мить я згадала, що десь у цьому будинку є якась така кімната, про яку розповідала Юстя. 

Охоронець пішов, а за мить до вітальні увійшов високий темноволосий чоловік, який був би привабливим, якби не неприємний, якийсь холодний і зарозумілий вираз обличчя. Таки його прізвище йому дуже підходило. 

— Добрий день, — сказала я, відчуваючи бажання провалитися під землю під пронизливим поглядом його темних очей. 

— Добрий, — він окинув мене оцінюючим поглядом. — Ти виглядаєш якось не так, як на фото. Що, фанатка фотошопу? 

 — Не знаю, про що ви, — розгубилась я.  — Якщо хтось і надсилав вам фото, то це, мабуть, були мої батьки…

— Волосся ніби в тебе довше, — продовжив він. — І темніше. І очі не такі. Як там тебе, здається Устина? Ні, Юстина, точно… 

 Гордій

—...Дуже радий, що все вийшло. Та не варто подяк, ми ж із вами друзі, правда? — сказав я. Всі ці лестощі вже не застрягали в горлі, я звик брехати і жити в цій брехні, де я маю допомагати тим, кого хочу знищити. 

Городецький знову і знову дякував, я ледь втримався, щоб не сказати йому якесь міцне слівце, щоб він нарешті відвалив від мене. Так дістав він, що довелося піти в тир і трохи постріляти. Добре, що у мене роздруковані фотки всіх дванадцяти моїх головних ворогів. 

Портрет Городецького замінив мішень, і я був у передчутті. Вдягнув навушники, взяв пістолет, став на позицію. Пʼятдесят метрів — це взагалі не відстань. Постріл. Ще один. Око, Око, куля посеред очей. Шия. Серце. Нога, нога.

Взагалі починати треба з ніг або серця, але я не міг відмовити собі в задоволенні вибити цьому пихатому крадію і психу очі. 

Психу, який вважає мене ледь не своїм найкращим другом. 

Так, недарма кажуть, друзів треба тримати близько, а ворогів ще ближче. 

Коли я вже збирався перезарядити зброю, моєї ноги торкнувся Пушок. 

— Няв! — заявив він голосно.

Пушок був підібраний на вулиці, але такий величезний, що всі мої візитери вважали, що це якийсь дорогущий підвид мейнкуна. І що звали його не "Пушок", а "Гроза". Таке імʼя більше підходило для мого кота. 

Але довбаний Пушок відкликався тільки на "Пушка", довго не хотів йти на "Грозу" і я пожартував, що тоді буде він "лошком-Пушком". І все… 

Якраз цієї миті подзвонив охоронець і сказав, що дівчина вже на місці. Рано. Я думав, вони її під вечір привезуть. Невже ті панночки встають до обіду? 

Я сховав зброю і подивився на кота:

— При дівці ти "Гроза", зрозуміло? 

Кіт поглянув на мене зневажливо і нявкнув, відвертаючись.