Глава 1

Світло свічок відбивалося в кришталевих келихах, музика лилася легко й весело, сукні шелестіли, люди сміялися й кружляли в танці. У великій залі було шумно, тепло і святково. Усі вітали молодят, піднімали келихи, бажали щастя, сили роду й обдарованих дітей.

Усі раділи.

Окрім нареченої.

Зоряна сиділа біля високого вікна, трохи осторонь від гостей, і стискала пальцями край своєї білої сукні. Тканина була важка, розшита срібними нитками й магічними символами, які мали захищати шлюб. Сукня коштувала, мабуть, більше, ніж увесь будинок її батьків.

Сльози тихо котилися по щоках, і вона швидко витирала їх, щоб ніхто не бачив. Наречена не повинна плакати на власному весіллі.

Але це весілля було не її.

Це було весілля її роду, її батьків, їхніх союзників, магічних угод і домовленостей.
Просто заміж виходила чомусь вона.

— Ти втечеш? — тихо пролунав голос поруч.

Зоряна здригнулася й повернула голову. Альберт стояв біля колони, трохи в тіні, у темному святковому камзолі. Наречений. Її чоловік. Вже чоловік.

— А ти б утік? — не дивлячись на нього, запитала вона.

Він не відповів одразу. Подивився на танцюючих, на гостей, на двері, що вели з зали.

— Якби міг — так, — нарешті сказав він тихо.

Зоряна гірко всміхнулася. — То чому не втечеш?

— З тієї ж причини, що й ти. Обов’язок. Сила. Родові угоди. Занадто багато людей хочуть цього шлюбу.

Музика заграла швидше, хтось голосно засміявся, пролунали оплески. Свято тривало, ніби все було саме так, як і мало бути.

— Але клятви уже дані, — тихо сказала Зоряна.

Вона подивилася на свої зап’ястки — там ледь помітно ще світилося тонке сріблясте мереживо магічного обряду. Поки знак не зникне, магія шлюбу остаточно закріплюється. Вони вже зв’язані. Майже назавжди.

Альберт теж перевів погляд на її руки, потім на свої. — Я відчуваю, — сказав він. — Магія вже сплелася. Тепер якщо зрадити, втекти або спробувати розірвати шлюб силою — це вдарить по обох.

— Я знаю, — ледь чутно відповіла вона. — Тому я й плачу не через весілля.

Він здивовано подивився на неї. — А через що?

Вона підняла на нього очі, повні сліз. — Через те, що це тепер назавжди.

У залі знову підняли келихи, хтось вигукнув тост, музиканти заграли повільний танець.

— Назавжди — це довгий час, — сказав Альберт. — Можна або прожити його як вороги… або як люди, які принаймні поважають одне одного.

— Ти дуже спокійно про це говориш, — сказала Зоряна. — Ти, мабуть, давно змирився.

Він мовчав кілька секунд, а потім тихо сказав: — Ні. Просто я з дитинства знав, що одружуся не з тією, кого покохаю.

Вона уважно подивилася на нього. — У тебе вже є хтось?

Він не відповів одразу. Лише відвів погляд у бік танцюючих. — Була.

І в цьому одному слові було стільки, що Зоряна більше нічого не питала.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — я боялася, що ти будеш задоволений. Що для тебе це просто вигідний союз.

Він подивився на неї дуже серйозно. — Зоряно, я одружився з тобою не тому, що хотів. А тому, що не зміг відмовитися.

Вона повільно кивнула. — Тоді виходить, ми обоє сьогодні щось втратили.

— Можливо, — сказав Альберт. — А можливо, ще не все втрачено.

У цей момент хтось із гостей голосно гукнув: — Молодята! Танцювати!

Усі обернулися до них, усміхалися, плескали в долоні. Відмовитися було неможливо.

Альберт простягнув їй руку. — Ну що, дружино? Підемо вдавати щасливих?

Зоряна подивилася на його руку кілька секунд, ніби вирішувала щось дуже важливе, а потім повільно вклала свою долоню в його.

— Підемо, чоловіче, якого я не обирала.

Він ледь усміхнувся. — Дружино, яку не обирав я.

Вони вийшли на середину зали, під музику, під погляди гостей, під усмішки й тости. Він поклав руку їй на талію, вона — на його плече, і вони почали танцювати, як двоє щасливих молодят.

Зоряна дивилася йому через плече на людей і думала лише про одне:

Ніхто з них не бажав їм щастя.
Усі бажали їм сили.

І вперше за весь вечір вона подумала, що, можливо, її чоловік — єдина людина в цій залі, яка розуміє, що вона втратила сьогодні.