Небажана дружина ельфа

Глава 1

– Отямтеся, Ваша Світлосте!

Жіночий низький голос увірвався у свідомість Єви й змусив розплющити очі. Одразу побачила жінку у дивному чепчику. Незнайомка поклала на її чоло вологу ганчірку й осудливо зіщулила зелені очі, біля яких тоненькою павутиною розходилися зморшки:

– Цього разу, ви вчинили необачно. Герцог дуже розлютився, боюся він вам цього не подарує. Як почуваєтеся, Ваша Світлосте?

Єва намагалася зрозуміти де знаходиться. У голові гуділо як у вулику, кінчики пальців затерпли, наче на них бігають невидимі мурашки. Холодний вологий рушник прикривав лоб і дрібні краплі води стікали по шкірі.

– Нормально, тільки голова болить, – власний голос прозвучав надто низько, наче чужий і належав не їй. 

Жінка занурила рушник у воду. Єва намагалася сісти, проте руки й ноги відмовлялися коритися. Жіночка підійняла подушку та допомогла дівчині зручно розміститися. Розгублена дівчина пробіглася поглядом кімнатою. Дивний інтер’єр насторожував й здавалося вона перебуває у музеї. Над ліжком, на якому лежала дівчина, звисав прозорий балдахін із зеленим відтінком, стіни прикрашали картини, а висока стеля здавалася білою хмарою. Комод на витончених ніжках прилягав до дзеркала, софа з оксамитовою обшивкою приковувала погляд, широкі крісла розкинулися біля стола, а ширма з квітковим принтом, мабуть, приховувала щось цікаве. 

–  Де я? Як я тут опинилася?

– Олівер приніс вас до покоїв. Після того, що ви зробили з Шарлін, то одразу зомліли.

Єва намагалася спіймати ниточку розмови, яка весь час від неї тікала. Дівчина й досі нічого не розуміла. Погляд впав на довге світле волосся, яке належало їй. Щоб впевнитися, що звивисті локони справді її, Єва смикнула за золотисте пасмо. Біль, тонкими щупальцями, пронизав шкіру голови. Дівчина не розуміла куди поділося її русяве волосся, що ледве досягало плечей. Жінка викрутила рушник і приклала на лоба Єві:

– Герцог розлючений, навіть не знаю, що врятує вас від його гніву. Ви дуже ризикували, Ваша Світлосте.

Від такого звертання Єва впевнилася у своєму припущені. Вона таки у музеї, проте, як потрапила до нього не знала. Наче на підтвердження цих слів, двостулкові двері різко відчинилися на розмах. Жінка одразу схопилася на ноги та винувато опустила голову. До кімнати поважним кроком зайшов чоловік. З фіолетового волосся, зав'язаного у довгий хвіст, вибилося тонке пасмо й спадало на чоло. Тонкий ніс та нахмурені широкі брови додавали суворості. Світлий костюм з широкими манжетами окреслював тіло, масивні ґудзики додавали величності, а біла шийна хустка недбало звисала з шиї. 

Проте Єва не могла відвести погляду від його видовжених гострих вух, що сягали скроні. Явно це якась вроджена аномалія або, судячи з костюма, накладні. Чоловік ненависно зиркнув на Єву волошковими очима. Його погляд викликав страх. Холодний. Зверхній. Наповнений ненавистю. Дівчина інтуїтивно  здригнулася. Він зупинився біля ліжка та загрозливо виставив палець вперед:

– Ти перейшла межу, Айлін. Цього разу перевершила саму себе. Тобі це так просто не минеться. Я попереджав тебе щодо Шарлін, але ти вчинила по-своєму.

Все, що відбувалося довкола, здавалося Єві поганою виставою. Вона перелякано втиснулася у подушку:

– Але, що я зробила? Хто ви?

– Не вдавай, що не розумієш про що я, і те, що сталося з Шарлін тебе не стосується, – чоловік значно підвищив голос. У кожному слові відчувалася зневага. Єва не витримала такого тиску і з її очей потекли сльози.

– Поясніть нормально, що відбувається? Де я? Ці костюми, кімната, волосся. Для чого це все? І хто ви такий? Чому розмовляєте зі мною у такому тоні?

Від відчаю, дівчина заховала обличчя у долоні. Жінка викрутила рушник, проте прикладати його не поспішала:

– Можливо у герцогині проблеми з пам'яттю від удару. 

– Я нізащо  не повірю у цю дешеву виставу, - чоловік загрозливо виставив вказівний палець вперед, – якщо ти гадаєш, що зможеш обманути мене, то дуже помиляєшся. Тепер у мене є привід позбутися тебе. Сподіваюся, ти виситимеш на шибениці, я про це подбаю. 

Чоловік обернувся і попрямував до виходу. З гуркотом зачинив двері і Єва відчула полегшення. Він її явно з кимось переплутав. Дівчина витерла сльози та з надією поглянула на жінку:

– Хто це такий?

– Ой, лишенько! – жінка плеснула в долоні. – Ви справді нічого не пам’ятаєте?

Єва пам’ятала все, тільки нічого не розуміла. Останній спогад викликав картинку, як на горищі будинку, приміряла знайдений у запилених коробках кулон. Дім належав її бабусі, яка декілька тижнів тому померла. Єва успадкувала житло та вирішила навести лад. Прозорий кулон у вигляді листочка манив до себе. Звисав на срібному ланцюжку, переливався на сонці й заворожував відблисками сонячного світла. Дівчина зачепила застібку, холодний листочок торкнувся тіла. Несподівано він почав нагріватися та, наче кропива, опалив шкіру. Вмить з листка виросли короткі волосинки. Вони вчепилися у шкіру й здавалося пробиралися аж до кісток. Спалах яскравого світла осліпив, й дівчину одразу поглинула темрява. 

Єва приклала руку до грудей, проте кулона не знайшла.  Одразу звернула увагу на свої пальці. Вони здавалися довшими, нігті округлими й лак коралового кольору, що покривав їх, зник. Дівчина зовсім розгубилася. Відсахнулася від незнайомки й боязко, наче захищаючись, притягнула ковдру аж до шиї. Незнайомка похитала головою:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше