Глава 25

Коли я приїжджаю, виявляється, що половина лікарні шукає мене. Не так, звичайно, трагічно, але медсестра, тільки-но мене помітивши, одразу відводить назад у палату й саджає на заздалегідь підготовлену кушетку.

— Сиди тут, тебе лікарка приходила шукала, а ти… втекла! Що це таке?

— Я… із чоловіком їздила, а тепер… повернулася.

Медсестра кидає підозрілий погляд на мою роздуту жіночу сумочку й киває. Там все, що мені вдалося забрати. Добре, хоч документи, телефон і змінний одяг туди поклала. Що на мене чекає далі — незрозуміло, тож наказ медсестри залишатися в палаті мені зараз навіть на руку. Іти все одно нікуди.

Я лежу приблизно хвилин сорок, перш ніж до палати входить та сама Ніна Олексіївна. Мене вже хилить до сну, коли двері стукають, тож доводиться розплющити очі, а потім і сісти на лікарняному ліжку.

Ніна Олексіївна кладе на тумбочку поруч із моїм ліжком невеликий аркуш. Каже, що це те, що я маю купити, щоб із дитиною все було гаразд. І зі мною також.

— Аналізи показали, що в тебе нестача вітамінів та знижений гемоглобін. Не критично, але почнеш усе це приймати й запаморочення припиняться. І їсти не забувай.

Я киваю, заздалегідь знаючи, що нічого купувати не буду. Тепер уже не має значення. Зроблю аборт, якщо лікар Клименко погодиться, і все. Запаморочення припиняться. Сподіваюся тільки, що аборт зробити — це безплатно, інакше не знаю, де братиму гроші. Єдина теоретично рідна людина спить із моїм чоловіком, а сам чоловік… навіть не знаю, як докотилася до такого життя.

— Дякую вам, — щиро дякую Ніні Олексіївні. — За все.

Вона киває й тепло усміхається мені. Я такої усмішки не заслуговую.

Коли вона йде, я виходжу в коридор і підходжу до медсестри, яка сидить за столом і переглядає якісь папери.

— Вибачте. А де я можу знайти лікаря Клименко?

— А навіщо? — хмуриться медсестра, на кілька секунд відриваючи погляд від паперів.

У неї втомлений вигляд та синці під очима. Не лише мені в готелі тяжко працювалося.

— Я до нього… з особистого питання.

— Ви ж… — вона замовкає, замислившись. — Олексієнко?

— Так.

— А-а-а-а… Аборт хочете? — питає так голосно, що я озираюсь, мов злодюжка.

— Припустимо. То де я можу Клименко знайти?

— Ма-а-а-аш! — кричить на весь коридор. — Тут до Клименка на аборт! Відведеш?

Впевнена, її крик чує половина пацієнтів. Мені раптово так соромно стає. І це почуття тільки посилюється, коли разом із пухкенькою дівчиною, яку, мабуть, звати Маша, виходить і Ніна Олексіївна. Вона, виявляється, була в сусідньому кабінеті й усе чула. З її погляду, повного засудження, бачу, що чула. Поспішаю сховати свій у підлогу, бо соромно. І перед нею, і перед самою собою. І перед малюком, що ще не народився. Я подумки прошу пробачення у всіх. І потім буду. Знаю, що буду.

— Маш, постривай… Ви можете зайти до мене в кабінет? — запитує Ніна Олексіївна.

Я не можу відмовити, хоч і соромно. Іду за нею, опустивши голову вниз.

— Мені здається, чи аборт робити ти насправді не хочеш? — пронизливий погляд Ніни Олексіївни сканує моє обличчя.

— Не хочу, але іншого вибору я не маю.

— Присядь-но… — вказує на стілець поряд зі своїм столом.

Слухняно сідаю на стілець, хоча варто було б піти з її кабінету. Думаю, зараз почнеться лекція про те, що поганого в аборті, чому його не варто робити. Можливо, лікарка розповість про свій гіркий досвід, але натомість Ніна Олексіївна запитує:

— Розкажеш, чому немає вибору?

Ми з нею не знайомі. Мене багато хто знає в нашому невеликому містечку, але вона приїхала до нас не так давно. Раніше вона працювала в столиці, але три роки тому вона приїхала сюди із чоловіком, щоб доглядати його хвору маму. Тепер вони мешкають тут. Він, як мені відомо, відкрив невелику автомайстерню на трасі, де щодня проїжджає велика кількість машин, а Ніна Олексіївна працює тут. Хорошим лікарем-гінекологом.

Найпростіше було сказати, що чоловік мені зраджує із сестрою, що дитина йому не потрібна, що ми розлучаємося й зіпхнути всю провину на Славу, але я ж знаю, що все інакше. У нашому розлученні винні ми обоє. Я — бо коли Слава втратив роботу, вирішила не втручатися в його алкогольні вечори, зваливши на себе тягар відповідальності. А Слава — бо, мабуть, недостатньо сильно мене любив і замість того, щоб берегти нашу родину, захопився горілкою й покинув пиячити тільки тому, що з’явилася інша. Ми винні обоє. Хтось більшою, а хтось меншою мірою, але судити нема кому, тому, подумавши, я говорю правду:

— Я одружена, але дитина не від чоловіка.

— Я це й так знаю, — спокійно каже Ніна Олексіївна.

— Знаєте?

— Зрозуміла, коли ти занервувала, що йому подзвонили. І що поїхала раптово після його появи теж знаю.

— Так вийшло, — знизую плечима. — Я не… не гуляща, просто…

— Це не має значення, — пояснює Ніна Олексіївна. — Що з батьком дитини? Не розповідатимеш йому?