Глава 23

Дивлюся на чоловіка, намагаючись впоратися з нудотою, підсиленою страхом. Не встигла навіть морально налаштуватися, подумати, що йому сказати, як діяти далі — а він уже тут. І розборки при сторонніх влаштовувати не хочеться. Не хочеться, щоб тикали потім пальцем і насміхалися. А з його вигляду, виразу розумію, що назріває буря.

Але пояснень і розмов від мене ніхто не чекає. Слава рішуче підходить до мене, окинувши гидливим поглядом, хапає за лікоть і тягне на вихід. Притримую сумочку, яка силкується впасти з плеча, намагаючись встигнути за чоловіком.

— Куди? — видаю ледве чутно, щойно виходимо в коридор, розуміючи, що знає. Господи, він знає, інакше звідки стільки презирства й до чого ця грубість?

— Додому.

— Але мене ще не відпустили, ще не всі обстеження… — замовкаю на півслові, коли він різко смикає мене, розвертаючи до себе обличчям. Пропалює сповненим ненависті поглядом, вчепившись до болю в руку. Тішить тільки одне — поруч нікого немає. А може, краще б був хтось. Мені стає страшно.

— Знаю я про твої обстеження, — випльовує. — Збереш свої лахи й вали з моєї квартири. Зараз. Інакше манатки свої зі смітника будеш вигрібати.

Він відпускає мене й прямує до виходу, а я в повній розгубленості з місця зрушити не можу. Стою й дивлюся йому в спину. Всі мої плани коту під хвіст. Що ж тепер? Шукати десь кімнату? Тільки в кого. Господи, від сорому не відмиєшся. Маючи чоловіка, живучи з ним під одним дахом, завагітніти від іншого. 

Чому ж мені так не щастить у житті?

Доводиться плестися слідом, зібравши волю в кулак. Можливо, він заспокоїться, поки дістанемось додому, і вийде нормально поговорити. В мене теж є для нього аргумент. Саме його я й використаю, щоб домовитись. Я не матиму претензій щодо його зради, а він дозволить мені пожити певний час у його квартирі. Чим не варіант? Назбираю потрібну мені суму — і поїду. Загалом, нічого страшного. Ми й так останнім часом жили, мов чужі. А тепер, коли я знаю, що в нього є інша, мов камінь з душі впав. Яке йому до мене діло? Жодного, тож і боятися нічого.

А щодо решти проблем подумаю згодом. З роботи мене звільнити не можуть, якось впораюсь. Попрацюю до декретної відпустки, а потім вирішу, що робити далі. Варіант спробувати знайти Вадима, адже його контакти мали зберегтися в базі, взагалі не розглядаю. Сумніваюся, що якщо я йому не була потрібна навіть для того, щоб розважитися кілька днів, зненацька знадоблюся з дитиною.

Може, і справді зробити аборт? Ну куди мені з дитиною? Але думка про те, чим це загрожує… Ні, я не зможу. Хоч і усвідомити ніяк не вдається, що в мені зародилося нове життя, але позбутися його… Ні. Прокручую цю думку в голові — і розумію, що не зможу.

Йду надто повільно, відтягуючи час, збираючись із думками. Вийшовши на вулицю, помічаю Славу, який стоїть трохи осторонь від входу, розмовляє з кимось. Обличчя співрозмовника здається віддалено знайомим, якщо не помиляюся, це один із його колег. Він помічає мене першим і замовкає. Слава озирається, після чого вони обоє прямують до автомобіля, припаркованого на стоянці за кілька десятків метрів від лікарні. Не знаю, чим я думаю. Певне, не хочу завчасних пліток, тому йду слідом. Ну і можна здогадатися, що якщо Слава досі не поїхав, то чекав на мене.

Він сідає поруч зі знайомим, я мовчки влаштовуюсь позаду. Поки вони спілкуються, в мене є час подумати, але, як на зло, в голові порожньо, ще й нудота не минає. Дорога займає зовсім небагато часу, тож за кілька хвилин ми уже на місці. Я виходжу й прямую до будинку, не чекаючи, проте за кілька миттєвостей чую важкі кроки позаду. Мимоволі щулюсь, знову накочує страх і безвихідь тисне звідусіль. Ні, не можна давати слабину. Я повинна бути сильною, домовитися з ним, інакше це пекло ніколи не закінчиться.

Слава так і йде всю дорогу позаду. Від цього почуваюся некомфортно. Коли відчиняю двері квартири своїм ключем і заходжу всередину, а Слава, зайшовши слідом і зачинивши, вимогливо простягає руку, намагаюся підібрати правильні слова.

— Мені нікуди йти. Якийсь час мені доведеться пожити в тебе, а потім…

— Та хоча б до хахаля, від якого залетіла, — цідить зі злістю й вихоплює з моєї руки ключі. — В тебе година часу.

Сховавши ключі до кишені, він обходить мене й прямує до кухні. Гадаючи, що він правий. Думаючи, що я нічого не знаю. Я це так просто не залишу. Йду слідом.

— А за собою провини не відчуваєш, ні? Чи ти чоловік, тобі можна? — випалюю зі злістю, завмерши на порозі кухні. — Чи думав, що я ідіотка, не знаю, як завзято тобі допомагає Марта! В нашій спальні! На нашому ліжку! Про це ти нічого не хочеш сказати?!

Слава змінюється в обличчі. Явно не чекав такого почути. Виглядає розгубленим, здивованим. Але лише на кілька секунд, після чого опановує себе й з єхидною посмішкою промовляє:

— Знаєш, отже. А не замислилась, чому? Якби в мене була дружина, а не байдужа колода поруч, цього б не сталося. Ти сама винна. Та чужого байстрюка виховувати я не збираюся, навіть не мрій. Я знаю, який термін, тому навіть не сподівайся приписати його мені.

Багато чого ще хочеться йому сказати, от тільки очі застилає поволока, а нудота посилюється, змусивши мене стрімголов помчати до вбиральні.