Глава 20

Мене настільки лякає думка, що доведеться поїхати до лікарні й Слава може дізнатися про мою ймовірну вагітність, що навіть з нудотою вдається впоратися. Ніби організм сприймає цю новину як загрозу й акумулює всі сили.

— Не треба, мені вже краще, — примирливо вимовляю. — Просто треба полежати — і все мине.

Слава з недовірою дивиться на мене, хмуриться. Звертаю увагу, що він ще не переодягнувся, щойно з роботи. Але душ, мабуть, на роботі прийняв, бо вигляд має свіжий і мій загострений нюх не вловлює запахів, якими має пахнути чоловік після роботи на полі. А я пам’ятаю, як від нього раніше пахло пшеницею, мастилом і бензином. Цей запах ні з чим не сплутати. Звісно, на роботі він переодягається, а якщо ще й душ прийняв…

— Не можна так байдуже ставитися до свого здоров’я, Тая. Я поїду з тобою, якщо…

— Чому він тебе немає запаху? — перебиваю його. Слава виглядає спантеличеним від мого питання. — Запах, з яким ти приходив з роботи. Від тебе пахне інакше, — уточнюю.

Минає кілька секунд, перш ніж розгубленість на обличчі чоловіка змінюється явним роздратуванням. Цієї миті він нагадує себе колишнього, з запальним характером, людиною, яка не завжди добирає слова й контролює свої дії. Проте він стримується, знову, хоч я його чомусь розізлила своїм тоном і питанням.

— А від мене обов’язково має смердіти? — цідить крізь зуби. — Чи по-твоєму, якщо я працюю на полі з технікою, то не можу бути охайним? Тобі не вгодити, — кидає наостанок і виходить, нарешті залишаючи мене наодинці.

Поки Слава торохтить на кухні посудом, я остаточно приходжу до тями. Ще кілька разів вмиваюся, полощу рот. А потім йду до спальні й просто в домашньому одязі лягаю в ліжко. Єдине бажання — спати. Тому, варто торкнутися головою подушки, як я майже відразу засинаю. А прокинувшись, дивуюся, що спала всю ніч міцно й не чула ні коли Слава ліг спати, ні коли він встав. Ліжко поруч зім’яте, тому він точно ночував вдома. Та й куди б він пішов? Швидше б мене вигнав, з власної-то квартири.

На моє полегшення, Слави вже немає вдома. І почуваюся я значно краще. Навіть поснідати вдається нормально, спокійно зібратися й піти на роботу. Перша половина дня минає у звичному ритмі, працюю, ігноруючи незадоволені погляди колег. Коли випадає вільна хвилина, йду щось перехопити, радіючи, що самопочуття покращилося. Може, і не вагітна я? Затримки в мене іноді бувають, нудити могло, бо інфекцію якусь підхопила. А тест… адже тести теж обманюють.

Думаю так аж поки не відчиняю двері ресторану. В ніздрі вдаряють запахи їжі. В голові раптом паморочиться, знову накочує нудота. Хапаюся за стіну, думаючи лише про одне — хоч би добігти до туалету й не вивернуло просто тут.

— Тая, що з тобою? — чую голос Андрія наче крізь туман. Він підтримує мене за плечі, допомагаючи встояти на ногах. У відповідь можу лише кивнути в бік вбиральні, куди він мені й допомагає дійти.

Цього разу спазм відпускає швидко. Щойно решти сніданку опиняються в унітазі, мені відразу стає легше. За кілька хвилин, привівши себе до ладу, поспішаю на вихід. Стає страшно. Якщо хтось дізнається, чомусь здається, що вмить всі зрозуміють причину мого “нездужання”. А я ще намагалася себе переконати, що немає жодної вагітності. Ага, якби ж то. Вже й мені стає зрозуміло, що вірогідність надто висока.

За дверима стоїть Андрій, окидає мене схвильованим поглядом.

— Ти як? — запитує.

— Все нормально, — натягнуто усміхаюся. — В мене до тебе буде прохання. Не кажи, будь ласка, нікому, що мені стало погано. Мені дуже потрібні гроші, не хочу, щоб мене відправили на лікарняний.

— Тая, — хитає головою, — але якщо тобі погано, яка може бути робота? Не ціною ж власного здоров’я. Я… я б тобі позичив, знаєш, але в мене сестра хворіє і…

— Все гаразд, — зупиняю його й торкаюся руки Андрія своєю в дружньому жесті. Не хочу, щоб він виправдовувався, адже не зобов’язаний. Він і так мені допомагає триматися й не почуватися тут повним ізгоєм. — Просто з’їла щось не те. Так і знала, що ті тістечка несвіжі, але не втрималася, — усміхаюсь, на ходу вигадуючи виправдання. — Мені вже легше.

Знаю, що не легше. І Андрій це бачить. Бліда як стіна й кола під очима. В дзеркалі встигла роздивитися. Із сумнівом Андрій киває, а я тікаю через ресторан, затримавши дихання, щоб уникнути нового нападу нудоти. Виходжу на вулицю й кілька хвилин стою на свіжому повітрі. Думаю, думаю, думаю… Тільки від моїх марних думок робота сама не зробиться. Доводиться повертатися.

Та варто увійти й зробити кілька кроків, як земля йде з-під ніг і я хапаюся за перше, що потрапить під руку. Цим першим-ліпшим виявляється стійка реєстрації, за якою стоїть Ірина. Ні, вже не за стійкою. Вона вже поруч зі мною, щось говорить, запитує, але я її не чую, тільки бачу як губи ворушаться. У вухах шумить, мені дурно, я ледве тямлю себе й те, що відбувається. 

Коли потроху починаю повертатися до реальності, розумію, що я сиджу в таксі, а поруч зі мною Андрій. Прикладає до мого обличчя вологий рушник, обмахує мене ним.

— Куди ми їдемо? — запитую з острахом.

— До лікарні.

— Ні! — випалюю надто різко. — Додому. Везіть мене додому, — й називаю адресу водію.

— Тая, ти зомліла! Якби поруч не було Іри, ще й травмуватися могла б. Тобі до лікарні треба.