Глава 19

Решту дня думаю про те, що ж робити далі. Піти до лікарні? Переконатися, чи я справді вагітна і який термін? Піти до нашої лікарні, і не сумніватися в тому, що дуже швидко Слава теж дізнається, якщо я справді вагітна.

Ми давно живемо разом. І якщо на початку нашого шлюбу я хотіла дитину, але не хотів він, посилаючись на те, що ми ще молоді й нам рано, то потім усе змінилося. Слава натякав, що нам би малюка завести, а мене почали долати сумніви й страх. Певне, правду кажуть, що якщо поруч чоловік “не той”, то й дитину від нього не хочеться. Не відчуваєш надійної опори, і вагаєшся. І я вагалася. Почала пити пігулки, щоб не завагітніти, потім припинила, коли наше інтимне життя скотилося в прірву. А під час наших нечастих контактів останні пів року змушувала Славу користуватися захистом. 

Я не могла завагітніти від нього.

Але й не могла завагітніти від Вадима.

Це взагалі якась маячня! Хіба таке буває? Здоровий глузд підказує, що буває, адже жоден захист не дає стовідсоткову гарантію. Але частина мене панічно відмовляється приймати таку можливість. Тому що якщо це правда… мені кінець. Кінець моїм планам, мріям, кінець нормальному життю, кінець шлюбу. І якщо останньому я десь глибоко в душі була б і рада, але не за цих обставин. Я собі ради дати не можу, бо не маю ні даху над головою, ні опори чи підтримки. А з дитиною? Куди я піду, якщо вона не від Слави.

А якщо від Слави? Чорт забирай, думка піти від нього нікуди не зникла! Всі мої спроби переконати себе, що у нас є другий шанс, ні до чого не призводять. Немає в нас шансу! Немає! Я відкладаю гроші й тягну час. Коли назбираю більш-менш прийнятну суму, збиралася втекти. Але якщо я вагітна — це все. Доведеться все життя терпіти чоловіка, на якого дивитися гидко, не те що терпіти його дотики. Його пиятики зруйнували все.

Або ж я його й не кохала насправді.

Інакше чому постійно згадую чоловіка, який, по суті, скористався мною й залишив ні з чим? Мала б ненавидіти, а не виходить. Це було моє рішення, і якщо не брати до уваги недотримання ним обіцянки, то була найкраща ніч у моєму житті. Такою бажаною у не відчувала себе з колись коханим чоловіком. Не було в ньому стільки ніжності й пристрасті ніколи.

І це ще одна причина, чому нашому зі Славою шлюбу кінець. Я не зможу з ним ділити ліжко, побут, виховання дитини.

Господи, що ж робити?

Зрештою хаотичні думки виснажують мене настільки, що я не помічаю, як засинаю просто на дивані. Втома минулих днів і “сюрприз” даються взнаки. А прокидаюся від того, що відчуваю дотик до своїх губ. На мить гублюся, в голові чітко спалахують спогади про чоловіка, за чиїми дотиками відчайдушно сумую, як не намагаюся загнати думки про нього якнайдалі. І я відповідаю. Всього на кілька секунд піддаюся слабкості, ще не виринувши остаточно зі сну.

І тільки відчувши грубий натиск і шорсткі долоні на своїй шкірі, приходжу до тями й відштовхую Славу. Зриваюся з місця й під його ошелешений погляд мчу до туалету. Мене знову вивертає. Вивертає від поцілунку й дотиків власного чоловіка. Сльози течуть градом. Відчай накриває з новою силою. Як не намагаюся знайти вихід, а в голові жодної думки.

— Тая, — гукає за дверима чоловік. — Що з тобою? — і опускає ручку. Чорт. Ні. Не хочу. А двері замкнути я не встигла, тільки прикрила.

В голові паморочиться, шлунок вивертає спазмами. Віддалено вловлюю кроки. Слава присідає поруч, притримує моє волосся, поки я, схилившись над унітазом, нічого не можу зробити. Ні сказати, ні вигнати його. Нудить від чоловіка, від самої себе, від ситуації…

— Що з тобою? — запитує Слава, варто спазмам припинитися. — Якщо таке сильне отруєння, потрібно було сходити до лікаря, — гладить мене по плечу, дбайливо продовжуючи притримувати волосся.

— Я почувалася нормально, — відповідаю. Голос хрипкий, сам не свій від болю в горлі. — Минеться, — додаю, ледве пересилюючи новий спазм.

Слава встає, виходить. Я вже радію, що дав мені спокій. Але за хвилину він повертається зі склянкою води й простягає її мені. Роблю кілька дрібних ковтків. Стає легше. Тільки не морально. Сльози невпинно течуть щоками. Що я за людина така? Він намагається, дбає про мене. А мені хочеться, щоб він зник. Навіть від його турботи нудить.

— Легше? — киваю. Щось сказати сил бракує. — Тоді вставай, нумо допоможу.

Намагаюся сама, але Слава притримує мене, обійнявши зі спини. Уникаю зустрітися з ним поглядом. Не хочу, щоб бачив моє обличчя та сльози. Хочу побути одна й прийти до тями. Бо поки він поруч, мені тільки гірше. Дратують вже не лише його дотики та турбота, а навіть від запаху нудить. Чомусь він здається солодкуватим, з домішкою, якої раніше не відчувала.

Хіба це нормально, щоб від запаху власного чоловіка нудило.

— Вийди, будь ласка, — прошу максимально спокійно. — Дай мені кілька хвилин.

— Впевнена?

— Так.

— Добре. 

Слава відступає, виходить. Я схиляюся над раковиною, вмиваюся ретельно. Потроху починає відпускати. Сподіваюся, сьогодні це не повториться, а завтра я обов’язково маю щось вигадати.

— А де твій паспорт? Щось не можу знайти.

Питання звучить настільки зненацька, що я різко повертаю голову й відчуваю новий напад нудоти.