Глава 10

Решту робочого дня бігаю готелем, наче білка в колесі. Працюю, не покладаючи рук. Відпочити ніколи. Сьогодні відбувається заселення якоїсь делегації, тож доводиться купу номерів готувати та ще й бігати прибирати там, де просять. То хтось чипси розкидав, то комусь треба змінити постіль, бо вона раптом стала брудною за кілька годин. У нас місто хоч і невелике, але проїзне, тож побудувати тут готель — було гарною ідеєю.

Прибравши останній номер, поспішаю залишити все в підсобці на другому поверсі й спуститися на перший, щоб переодягнутися. Ноги так сильно болять, що я ледве рухаюся. Акуратно складаю засоби для чищення на полицю, кладу швабру в куточок і вже збираюся вийти, як дорогу мені перегороджують.

— Піймалась, лялечка…

Я здригаюсь від хижого вишкіру постояльця з двадцять третього номера.

— Вибачте, вам сюди не можна, — намагаюся не втратити рештки самовладання. — Ця підсобка лише для працівників і…

— А тут і є працівник, — хмикає. — І ти зараз чудово попрацюєш. Просто тут.

— Що ви собі дозволяєте? — обурююся, коли він на мене навалюється.

Швабра падає на підлогу, коли я випадково зачіпаю її ногою, тож вхопитися мені немає за що. Чоловік втискає мене в стіну так, що я не маю можливості поворухнутися.

— Відпустіть мене! — кричу, але на мій рот одразу лягає спітніла долоня.

Жодні удари на нього не діють, хоча я щосили намагаюся відбитися руками.

— Давай домовимося, — п’яно бурмоче мені на вухо. — Ти просто зараз робиш мені приємно. Я тобі заплачу. Скільки коштують ваші послуги?

Щойно рука зникає з мого рота, я щосили починаю волати так, що отримую ляпас по обличчю і погляд, який палає люттю.

— Не хочеш по-доброму, отже?

Брязкіт пряжки ременя приводить мене в жах, а коли до стегна торкається щось вологе й липке, щоками починають котитися сльози. Я міцно заплющую очі, і тоді все припиняється. Важке тіло кудись випаровується, і я зісковзую по стінці на підлогу.

Піднявши повіки, натрапляю на Вадима, який люто гамселить мого кривдника. За хвилину прибігає охорона й розтягує чоловіків у різні боки. Вадим пояснює, що сталося, і коли чоловіка з двадцять третього номера забирають, рішучим кроком іде до мене. Присідає навпочіпки й тихо запитує:

— Як ти?

Я вся тремчу. Стукаю зубами, немов від холоду, і сильніше обіймаю себе руками. Вадим намагається мене підняти, і я не опираюсь. Якось встаю на ноги і йду за ним, а біля ліфта він узагалі підіймає мене на руки. Лише опинившись у його номері, починаю панікувати й поглядати на двері, але Вадим одразу мене заспокоює:

— Розслабся, я приніс тебе сюди, щоб ти відпочила, відійшла. Можеш переночувати, якщо тобі це потрібно. Обіцяю, що не торкнуся тебе.

Віри чоловікам після того, що трапилося, має зменшитися, але він мене врятував, тому я киваю і вмощуюся на ліжку з ногами. Спати не буду, звичайно ж, тільки посиджу, прийду до тями й піду.

— Часто тут таке відбувається? — цікавиться Вадим.

Я переводжу на нього погляд і помічаю, як неспокійно він поводиться. Його щелепи щільно стиснуті, руки стиснуті в кулаки, а на щоках грають жовна. А ще я бачу сліди крові на кісточках його пальців.

— Ніколи раніше не було, але я працюю кілька днів.

— А ви… не надаєте подібних послуг?

Я із жахом розплющую очі. Він же не серйозно? Але, судячи з насуплених брів і щільно стиснутих губ — ще і як серйозно. Втім, що мене вражає? Адже він і сам пропонував мені секс! За гарні гроші й без спроб насильства, але ж пропонував, отже, вважає, що весь персонал — дівчата легкої поведінки. Або ж не весь, а тільки я, що ще гірше.

— Знаєте що! — вигукую, принагідно схоплюючись із ліжка. — Тут готель, а не бордель, і за гроші дівчатка не віддаються.

Кулею мчу до виходу, але Вадим мене перехоплює. Зупиняє й не відпускає.

— Куди ти?

— Куди-куди, додому, звісно! Чи ви думали, якщо одному не перепало, вам перепаде?

Мене від злості просто трясе. Хочеться розвернутися й роздряпати Вадиму обличчя, але він занадто м’яко і спокійно вимовляє:

— І в думках такого не було. Ніч на вулиці. Не хочу, щоб ти потрапила в халепу. Нумо відвезу тебе додому.

Злість потроху спадає. Вадим має рацію. Уже пізно, та й постоялець цей із двадцять третього номера невідомо де. Потрапляти йому на очі ще раз, точно не входить у мої плани.

— Ну то що? Дозволиш відвезти тебе додому?

Киваю.

З номера та готелю ми виходимо разом. Я не переодягаюся, а просто в уніформі і їду. Мар’яна при цьому дивиться на мене на всі очі, але в присутності Вадима ні зупиняти мене, ні вичитувати не наважується. Мовчки проводжає поглядом — і на цьому все.

У прохолодному шкіряному салоні автомобіля Вадима стає набагато легше. Я із шумом видихаю і відкидаю голову на спинку сидіння. Не знаю, що на мене чекає вдома, але після того, що сьогодні сталося в готелі, чітко усвідомлюю, що абсолютно безпечного місця не існує. Слава все-таки мій чоловік, із ним не так страшно, як із тим мужиком, який намагався… боже… навіть згадувати не можу.