Глава 5

Чоловік кілька безкінечно довгих миттєвостей сканує мене уважним поглядом. Так, наче вперше побачив мене. Ніби диковинку якусь. Або кумедну тваринку, з якою незрозуміло як поводитися, але дуже цікаво приручити.

І почувши його наступні слова, переконуюсь у своїх припущеннях.

— Мало? — його виразна брова вигинається, на губах з'являється крива посмішка. І самовпевненістю так і пре. — Тоді назви свою ціну.

Від його слів мене мимоволі пересмикує. І від знущального тону, і від зверхнього погляду, і від виразу обличчя, який так і кричить: ти — річ. А всі речі продаються. Всю поступливість і привітність як рукою зняло. Ось воно — істинне обличчя людини, яка звикла мати все, що забажає.

— Ви, певне, не розчули, — холодним тоном відсікаю. — В мене є чоловік, і я не повія, щоб називати свою ціну.

Тільки шок змушує мене всидіти на місці. І бажання втерти йому носа. Від такого ставлення корючить. І хочеться плюнути йому в обличчя. Але він — клієнт, а мені потрібна ця робота, тому поставити його на місце доведеться культурно.

— Ну чому ж одразу повія? — зі щирим подивом каже, відкидаючись на спинку стільця. — Повії мене не цікавлять. Мене цікавить компанія стриманої вихованої жінки, яка цінує свій час, вміє догодити чоловіку й не буде виносити мозок. І не хвилюйся, твоєму чоловіку розповідати я не збираюся, чим ми будемо займатися. А для всіх… — він робить паузу, на мить замислившись, після чого впевнено продовжує: — Для решти ти будеш моєю помічницею на цей час, організація дозвілля, різні дрібниці, на які в мене немає часу, ну і так далі. Твоя репутація не постраждає.

З мене виривається нервовий смішок.

— Ну так, звісно, не постраждає. Особливо коли я буду ввечері заходити з вами до цього номера, а вранці виходити. І кілька діб не буду з'являтися вдома.

— І що? Номер просторий, тут є кілька кімнат. Звідки їм знати, навіщо ти тут? Може, я спати боюся на самоті? — зі знущальною посмішкою продовжує вмовляти мене.

Мені вже навіть починає здаватися, чи не перевірка це часом. Що як він таким чином хоче з'ясувати, чи не пропонує готель заборонені послуги? Та мало що там взагалі в нього в голові? Але точно нічого хорошого, якщо таке пропонує.

— Ви самі вірите в те, що кажете?

— А ти? Віриш у те, що кажеш? Посилаєшся на чоловіка й вірність, а навіть обручку не носиш, — опускає погляд на мою руку, підводить до очей. Таким пронизливим поглядом сканує, наче душу препарує по частинах. — Ти вродлива жінка, а при цьому кола під очима і втомлений вигляд, наче ти кілька діб тут крутишся, а не перший день працюєш. Твоя поведінка й страх в очах вказують на те, що ти боїшся чоловіків в принципі, хоча я приводу не давав, навпаки, заплющив очі на твою незграбність, запросив на вечерю, а ти й досі наче залякане звірятко, все на вихід косишся.

Тільки після його останніх слів розумію, що мій погляд і справді постійно до виходу мимоволі повертається. І все решта… як?! Звідки він міг здогадатися? Невже справді в мене на обличчі написано, що я нещаслива у шлюбі? Чи просто він добре вміє зчитувати людей?

— Вибачте, ви помилилися у своїх висновках і припущеннях, — кажу не своїм голосом, ледве стримуючи гіркі сльози. — Якщо в моїх послугах більше немає потреби, я піду. Професійних послугах, — додаю, помітивши його усмішку.

— Дам тобі подумати до завтра, — відповідає, ні краплі не виглядаючи засмученим через мою відмову. Бувши впевненим, що я все-таки погоджуся. — І не треба мене боятися, я не тиран і жодних збочених фантазій на твій рахунок в мене немає. Тобі самій сподобається, Тая. Сподобається відчувати себе бажаною жінкою, — додає, окидаючи мою постать палким поглядом, від якого шкіра вмить починає палати.

Вадим підводиться, обходить мене. Можливо, мені вже можна йти? Запитати ще раз? Адже зрозуміло, що я не погоджуся на його непристойну пропозицію. Он, хай би Мар'яні таке запропонував, та б охоче погодилася. Причому за значно меншу суму. А може, і взагалі на ентузіазмі, безплатно.

— Чайові, — він несподівано виникає поруч. Здригнувшись, дивлюся на кілька кинутих ним на стіл купюр. Це забагато. — Можеш бути вільною. А завтра чекаю на тебе із відповіддю. Я приймаю тільки "так", — нахабно шкіриться, зазираючи у виріз моєї робочої блузки.

Я можу йти? Зовсім? Рука тягнеться до папірців на столі, але, стримавши свій порив згребти такі потрібні мені гроші, забираю тільки те, що витратила на таксі. Якраз буде як доїхати додому. Шкода, що марно витратила час, а тепер ще й доведеться розкошелитися на таксі замість автобуса.

— Навіть так, — хмикає він, коли я підводжуся з іншого боку стільця, сховавши гроші до кишеньки. — А що, чайові брати правилами готелю теж заборонено?

— Ні. Просто не хочу почуватися винною після того, як спричинила вам незручності й відмовилася скласти вам компанію, — не вдається притримати єхидний тон у відповідь. — Приємного відпочинку, — додаю, натягнувши професійну усмішку.

Швидко зібравши посуд, складаю все на візок. Прямую до виходу. І якийсь чорт мене смикає бовкнути на прощання:

— А ви до Мар'яни зверніться зі своєю пропозицією. Впевнена, вона вам допоможе, ще й заощадите, — і тікаю за двері, встигнувши помітити, як витягнулося в подиву обличчя чоловіка.

Боже, навіщо я це бовкнула? Хто мене за язика тягнув? Дурепа…