Глава 4

Підкотивши до дверей номера візок, на якому розставлені тарілки з вечерею, стукаю у двері. Вриватися без попередження якось не хочеться, хоч чоловік на мене чекає. Він і так явно невдоволений мною, а тут ще зайти без стуку. Спробуй вгадай, як він відреагує.

— Ти загубила ключ від мого номера? — питає з глузливою посмішкою, коли відчиняє двері.

— Ні, — показую йому ключ-карту. — Вирішила, що ви можете бути зайняті.

Він ніяк не коментує мої слова, але дивиться так, що хочеться крізь землю провалитися. Він узагалі вміє дивитися. По-різному. Пильно й оцінювально, зацікавлено та прискіпливо, насмішкувато. А ще так… я не можу відразу підібрати визначення, але коли бачу такий його погляд, мені здається, що він мене хоче. Принаймні, від такого його погляду я втрачаю зв’язність мовлення та розсудливість мислення. Сподіваюся, після сьогоднішньої ночі цей клієнт більше ніколи не приїде до нашого міста й не зупиниться в цьому готелі. Ще один такий вечір я просто не переживу.

Штовхаю сервірувальний візок до обіднього столу, який стоїть у центрі номера, й починаю перекладати тарілки. Руки тремтять, коли розкладаю столові прилади. Намагаюся бути уважною і не помилитися, але все одно трохи нервую. Мені здається, із цим клієнтом інакше не можна. Весь час чекаєш каверзи.

— З таким темпом підеш розігрівати їжу ще раз, — коментує незадоволено.

Прискорююсь, стиснувши зуби. Невже йому так складно промовчати? Він же бачить, що я намагаюся щосили. І я казала, що це мій перший робочий день. І взагалі я не мушу тут перебувати. Це він наказав мене сюди привести. Мабуть, щоб познущатися та підвищити свою самооцінку за мій рахунок.

— Вибачте, — кажу, закінчивши із сервіруванням. — Я роблю це вперше, тому так повільно.

— Гаразд, — сходить до байдужого тону.

Так, дивися, і до подяки перейдемо, хоч це здається мені малоймовірним.

Я штовхаю візок до виходу, сподіваючись, що після того, як чоловік сів за стіл, він втратив до мене будь-який інтерес, а отже, не помітить мого зникнення, але, на жаль… Ледве я добираюся до дверей і збираюся простягнути руку, як мені в спину летить:

— Затримайся, Таю…

Пів хвилини… До заповітної втечі мені не вистачило якихось тридцять секунд.

— Так, — розвертаюся, чіпляючи усмішку на обличчя. — У вас ще є доручення?

— Підійди.

Ні, він не просить. Він наказує. Владно, зухвало, з абсолютною впевненістю, що я не зможу відмахнутися. Я підкоряюся. Іду до столу, як на плаху. Зупиняюся трохи осторонь і дивлюся на чоловіка вичікувально.

— Присядь, — він киває на стілець навпроти.

— Вибачте, але згідно з правилами готелю я не можу цього зробити.

— Тая, — він зітхає, явно роздратований моїми словами. — Ми вже говорили про «правила готелю». Якщо мені потрібно, на сьогоднішній вечір адміністратор їх перепише.

— Вибачте, я не розумію.

— Я запрошую тебе на вечерю, — пояснює тоном, яким зазвичай тлумачать дітям, як не можна робити.

— Вибачте, але я змушена відмовитись.

— І чому ж?

— Ви постоялець готелю, а я — обслуговчий персонал. Я не можу з вами вечеряти!

— Бейджик на твоїх грудях не дає мені забути про те, що ти з працівників готелю, але я все одно хочу, щоб ти сіла й повечеряла зі мною.

Я стою в розгубленості. З одного боку — я не маю на це жодного права. За правилами готелю ми не можемо проводити час із клієнтами. Все ж таки такі послуги тут не надаються, а з іншого — від нього залежить моя подальша тут робота. Один дзвінок — і мене виставлять за двері.

— Ну ж бо, Таю. Це всього лише вечеря.

— Але я думала, ви когось чекаєте.

— Так і було. Мій гість не прийшов, а їжі багато, тож сідай.

Пояснення мене цілком влаштовує. Щоб не вилетіти з роботи, все-таки сідаю навпроти. На столові прилади дивлюся, як на знаряддя тортур. У мене не було часу повечеряти, я збиралася зробити це вдома, але зараз, сидячи з незнайомим чоловіком у його номері готелю, не маю наміру торкатися їжі.

Мені не подобається його впевненість у тому, що правила готелю змінять персонально для нього. Звідки мені знати, як потім доведеться розплачуватися за цю вечерю? Раптом він захоче включити до прейскуранта інтимні послуги?

— Це всього лише їжа, Тая, — зауважує, відправляючи до рота відрізаний шматок м’яса. — Доволі непогана. Варто зауважити, у тебе чудовий смак.

Мені ж не почулося? Він мене похвалив? Не втоптав у багнюку, не подивився, як на нікчему, а похвалив?

— Наше знайомство не склалося, — каже він, наливаючи в мій келих вино.

Не склалося? Я пів вечора танцюю навколо нього, як блазень перед королівською особою, не знаючи навіть його імені. Це не просто не склалося, це з тріском провалилося. Та і яке знайомство? Його костюм коштує дві тисячі євро. Я ж зароблю стільки в кращому разі за пів року.

— Мене звати Вадим, — каже з усмішкою. — Я раптом зрозумів, що не назвав тобі свого імені.