Глава 3

Вийшовши з магазину, видихаю з полегшенням. Щоки досі горять і почуваюся повною дурепою. Значною мірою завдяки Мар’яні, від якої мені довелося вислухати чимало “компліментів” на свою адресу, яка я недотепа, що мені пощастило, що Іра пожаліла мене, і наступного разу я вилечу з роботи за таку тупість. Номер замовлення з’ясовувала вона.

Оглядаюся в пошуках таксі, притискаючи новенький і явно не дешевий костюм до грудей. І розумію, що я таки недотепа. Я так поспішала встигнути за пів години дістатися за вказаною адресою, що вискочила з таксі, пхнувши в руки водія суму, розраховану на дорогу туди й назад… А він поїхав! Тепер шукай вітра в полі.

Телефона в мене при собі немає, грошей теж немає. І як мені тепер дістатися назад? Мимоволі на очах виступають сльози. Якщо так далі піде, я точно залишуся без роботи. Повернутися назад і попросити продавця викликати мені таксі? Але після того сорому, який я там пережила, адже він чув кожне слово Мар’яни на мою адресу, я не наважуся.

За кілька хвилин, опанувавши себе, рушаю в бік готелю. Сльозами я точно не допоможу собі, а час спливає. Спробую зловити попутку або маршрутку, попрошуся, щоб підвезли. Іншого варіанту просто немає. Проте хвилин за п’ятнадцять я вже шкодую, що не повернулася до магазину й не попросила викликати таксі. Жодної маршрутки, а попутку я досі не наважилася спробувати зупинити. В моєму вбранні… що про мене можуть подумати й куди завезти? Уніформа хоч і прикриває всі стратегічно важливі місця, але в мене однаково відчуття, що вона занадто відверта.

Цікаво, якщо йти пішки, я до ранку хоч встигну? Клієнт явно не буде задоволеним, а вагомої причини, чому я затрималася на… кілька годин, у мене немає. Тоді точно прощавай робота і шанс на нормальне життя. Ні, треба відкинути свій страх і спробувати спіймати попутку. Якщо водій не сподобається, я просто не сяду, та й усе. 

За кілька хвилин, почувши позаду гул машини, повертаюся й наважуюсь підняти руку. Та коли автомобіль пригальмовує, я ціпенію. Тіло сковує страх, розуміння накриває панікою: в мене ні телефона, ні грошей, ніхто не знає, де я. Можу сісти й зникнути назавжди. І тільки коли дверцята з мого боку відчиняються, а звідти визирає молода усміхнена жінка, я видихаю з полегшенням. Хоч у чомусь мені пощастило.

До готелю дістаюсь із запізненням. Не знаю, на скільки точно, але хвилин на сорок, а то й на годину. Мене підвезли не до самого готелю. Нахабніти й простити змінити маршрут у дівчини, яка люб’язно погодилася мене підвезти, я не наважилася. Тому останню частину шляху довелося тупцяти пішки. А це близько двадцяти хвилин, знаю, бо ходжу цією дорогою від автобусної зупинки до готелю.

І ще раз переконуюся, що в розрахунках я не помилилася, на жаль, варто мені відчинити двері й наткнутися на розлючений погляд Мар’яни.

— Де тебе носить?! — шипить, ніби це не Ірина, а вона тут головна. — Ти годину тому мала повернутися. Клієнт вже двічі дзвонив, питав, де ти.

Вислуховувати від неї черговий потік бруду на свою адресу я не маю жодного бажання. Тим паче в мене є причина не затримуватися — я повинна швидше віддати костюм клієнту. Пролітаю повз нею й поспішаю до віпа. Перед дверима застигаю, даю собі кілька секунд перевести подих, і лише після цього стукаю. Відповідь звучить не відразу. Я вже навіть підношу руку до дверей ще раз, нервуючи дедалі більше, коли чую промовлене сталевим тоном:

— Заходь, — так, наче він точно впевнений, що під дверима — саме я.

Прочинивши двері, прослизаю всередину, опустивши погляд у підлогу. Думаю, віддати костюм і втекти, але буквально шкірою відчуваю на собі незадоволений погляд гостя. Тому, прикривши за собою двері, завмираю біля них, як винна школярка перед директором.

— Вибачте, — кажу на випередження, згоряючи від сорому. — Виникли… непередбачувані обставини.

І нарешті наважуюся підвести на нього погляд, помітивши, що він підвівся з ліжка й прямує до мене. Краще б я цього не робила. Не знаю, чому, але від того, з якою злістю він на мене дивиться, шкірою біжать мурашки, а тіло охоплює незрозуміле тремтіння. Ніби й страх, і ще… дещо, визначення чому я знайти не можу. Наче хтось шию зашморгом стягує з кожним кроком, який він робить в мій бік. А я в цей час ні поворухнутися, ні очей від нього відвести не можу. 

— Кажеш, обставини? — запитує, зупинившись за крок від мене. — Цікаво, це ж які? З магазину ти вийшла майже півтори години тому. Сподіваюся, ці обставини не пов’язані з моїм костюмом? Чи й цей примудрилася зіпсувати?

І от не можу зрозуміти з його тону, там більше злості, знущання, чи й те, й інше?

— Ні, з костюмом усе гаразд, — відриваю його від грудей і простягаю чоловіку. — Просто… вибачте, я не знаю, як так склалося. Я поспішала виконати ваше прохання, забула телефон, заплатила таксисту за дорогу туди й назад, а він поїхав, — випалюю мало не на одному подиху.

З кожним моїм словом вираз його обличчя змінюється. Замість роздратування з’являється невіра, потім подив, а після — його губи вигинаються в знущальній посмішці.

Ну ось, я так і знала, що знущається. Взагалі складається враження, що він навмисне мене відправив у інший кінець міста, щоб покарати за випадкову незграбність.

— Гаразд, — зітхає й забирає костюм. Нарешті відходить від мене, і я можу вільно видихнути. — Я голодний, а їжа за цей час охолола. Що можна розігріти — нехай розігріють. Решту замінити на свіже. І принесеш сама, особисто, — дає вказівки, не дивлячись на мене.