Глава 2

Глава 2
Призвиська та суперечки

Я йшла коридором, обмірковуючи, як знову виглядатиму на уроках після того, як не здала домашку. Не те щоб я не могла її зробити, просто вчора було настільки багато інших справ, що я банально забула. Може, і не вперше, але цього разу все вийшло якось... занадто. Якби ще Алан не розпинався перед усім класом про те, що я «не зробила те, ЯК ЗАВЖДИ домашку». Він просто не може мовчати, коли має шанс похвалитися своїм відмінним знанням того, хто і чому щось забув (особливо, якщо це я).

— А ось і наша головна «непокарана»! — почувся знайомий голос. Я обернулась, і, звісно, це був Алан. Стояв біля дверей класу і дивився на мене, як на якусь незрозумілу загадку.

— Що тобі треба? — запитала я, намагаючись бути стриманою, хоча в глибині душі розуміла, що ця зустріч не обіцяє нічого хорошого.

— Що-що... я просто хотів поцікавитись, як там твоя вчителька? — Алан відкинувся на стіну, обвів мене поглядом. — Я ось, коли їй нагадував про твою нездачу, вона мало не забула тебе назвати «відмінницею».

Моє серце пропустило пару ударів. Це був той момент, коли я розуміла, що він вже не просто жартує, а намагається щось довести.

Я не була відмінницею, але математика мені завжди давалася легко. Я рідко мала проблеми з домашками, тому вчителька, пані Ірина Миколаївна, часто хвалила мене за точність і розбірливість у роботі. Тому, коли я пропустила завдання, це справді стало для мене не зовсім приємним досвідом — я завжди намагалася бути відповідальною.

— Ти ще й розповів їй про це?! — я не втрималася, мій голос трохи зірвався. — А ти взагалі не міг замовчати хоча б раз? Це було так соромно!

Алан посміхнувся у відповідь, але в його очах не було ані сорому, ані жалю.

— А що такого? Я ж просто допоміг тобі не бути такою «непомітною»! Всі ж побачили, як ти насправді «герой» на всіх уроках.

— Ти знову своїм смішним «героїзмом»? — я обурилася. — Ти серйозно вважаєш, що це допомога? Ти просто хочеш мене вигнати на передову, щоб всі сміялись.

— Ну, та ти не зовсім «невидима», правда? Просто ти так захищала свою репутацію, що інколи виглядаєш, як кіт, який ховається за чужими штанами. — він сміявся, а я відчула, як мої щоки червоніють.

— Ти мене за кота видаєш? Серьозно? — я розвела руками. — Може, мене хочеш назвати ще й «Мишкою»? Або «Ласкою»?

Алан зробив вигляд, що замислився.

— «Ласка» звучить не так вже й погано! Але «Андатра» тобі підходить краще.

Я гірко всміхнулася.

— Ти не можеш бути серйозним хоча б на секунду? Як тобі не набридло вигадувати ці прізвиська?

— Та ні, мені так весело! Що з того, що я тобі їх придумую? Зате ти ніколи не забуваєш про мене.

Я не могла не зловити цей погляд, в якому було стільки самовпевненості.

— Може, це ти хочеш залишити слід в моїй голові, даючи мені «смешні прізвиська»? — я кинула йому серйозний погляд. — Тільки от чомусь здається, що ти таким чином намагаєшся витягнути з мене якусь реакцію.

Алан лише знизав плечима, продовжуючи посміхатися, ніби не слухаючи.

— Ну і що з того? Може, я просто люблю викликати в тебе емоції. Ти ж постійно намагаєшся не звертати на мене уваги, а от я тебе ловлю!

Я покрутила головою.

— Ти просто не знаєш, коли зупинитись.

— А ти не можеш бути просто веселою, навіть коли ми сваримось? — він підняв брову, немов запитуючи, чому я не можу просто прийняти його жарти. — Чого ти така серйозна?

— Я намагаюсь сприймати тебе серйозно, але ти постійно вигадуєш якусь дурницю. — я роздратовано зітхнула. — І, до речі, це не була моя «найгірша» помилка.

Алан ще раз знизав плечима, і знову та сама самовпевнена посмішка розцвіла на його обличчі.

— О, я тебе точно «зловив», Ася! І не думай, що я тебе залишу! Ти ж сама знаєш, я не відступаю від своїх слів.

І хоча я обіцяла собі, що не буду більше звертати на нього увагу, ці моменти і його слова знову залишали відбиток у моїй голові. Виявляється, він таки міг змусити мене думати про нього навіть у моменти, коли я намагалася не помічати.