Не Зів'янути

Починався спекотний літній вечір суботи. Уся вулиця одного з дачних кооперативів неподалік Києва чула владний жіночий голос, яким в альтанці виголошувалися суворі настанови про сервірування святкового столу та наполегливі зауваження щодо покращення процесу приготування м’яса на мангалі. Цей голос належав сьогоднішній іменинниці Анжелі — власниці магазину зоотоварів, яка з усією відповідальністю поставилася до святкування свого п’ятдесят першого дня народження.

На подію завітали найближчі: молодий коханий винуватиці свята Артем, донька Діана з чоловіком Сашком, а також подруга доньки Марина з чоловіком Святославом та матір’ю Ніною.

— Многая літа, Анжелочко! Нехай твоя краса не зів’яне ще багато років. Також зичу якнайшвидше стати бабусею! — від душі вітала подругу пані Ніна.

«От Нінка, лярва! Це ж треба вітати мене своїм “Многая літа”, “Нехай краса не зів’яне»… Наче мені вісімдесят один, а не п’ятдесят один рік виповнюється. І все це, як навмисно, у присутності мого Артемчика», — Анжелі, яка завжди намагалась здаватися молодшою для свого сорокарічного шанувальника, на силу вдалось утримати посмішку.

— Я тобі щиро дякую, дорогенька. Намагатимусь ще довго квітнути всім вам на радість, — продовжувала привітно поводитись Анжела, та її хижий погляд видавав сильне роздратування.

Загалом святковий вечір у затишному колі рідних та близьких минув досить спокійно. Наприкінці застілля розчулена Анжела, зі сльозами на очах, звернулась до присутніх:

— Як же я хочу з усіма вами зустрітись отут рівно за рік! Та не знаю чи доживу, бо мені діагностували рак...

Це шокувало всіх: Діана заплакала, Артем міцно обійняв Анжелу, а інші розгублено мовчали, не знаючи, як і реагувати в цій ситуації. Здавалося, почуте не здивувала тільки Марину, яка співчутливо, але спокійно зітхнула.

Річ у тім, що Марина, ще коли була школяркою, не з власної волі одержала надприродні здібності. Цей дар дістався їй від могутньої відьми поважного віку, яка, тримаючи юну дівчинку за руку, померла в черзі на оплату квитанцій у поштовому відділенні. Відтоді та здобула надприродний талан, що включав віщі сни, силу слова, можливість бачити хвороби людей і майбутнє. Марина була близькою подругою та сусідкою Анжелиної дочки, яка, не вміючи зберігати секрети, «прорекламувала» здібності подруги всім сусідам.

Майже два роки тому, допомагаючи людям, Марина зазнала сильного емоційного вигорання та вирішила позбутися надприродного дару. Для цього вирушила разом з Діаною у карпатське село Старі Мухомори до відомої чаклунки — босорки. Під час візиту до бабці дівчата почули передбачення про весілля Діани та Сашка, а Марині в її проханні позбутись магічної сили було відмовлено, оскільки босорка побачила в ній перспективну відьму.

Анжела чомусь недолюблювала Марину та не дуже вірила в її здібності. У розмовах з донькою жінка постійно скиглила, що Марина вийшла заміж за талановитого та перспективного ювеліра Святослава, тоді як Діанин обранець, водій Сашко, на її думку, плив за течією, уникаючи будь-якого розвитку.

— Ми з твоїм покійним батьком виховали тебе, як принцесу, а ти пов’язала своє життя з цим обдертюхом! — Анжела навмисно викрикувала настільки голосно, щоб  зять міг це почути.

Не дивно, що Сашко, розуміючи зневагу з боку тещі, теж не дуже прихильно ставився до неї.

Оговтавшись від приголомшливої новини про хворобу Анжели, присутні нарешті наважилися заговорити.

— Анжело Вікторівно, не знаю що й сказати… Тримайтеся! — спромігся на слова підтримки для тещі Сашко.

— От ти краще мовчав би! По очах твоїм радісним бачу, що вже чекаєш. Так от — дзуськи, не дочекаєшся! — обпаливши зятя вбивчим поглядом, гаркнула Анжела та вдарила кулаком по столу так сильно, що склянки попадали.

— Мамо, ну заспокойся, — обійняла її за плечі Діана.

— Шкода, Анжело Вікторівно, що ви не послухали мене, коли я вам ще під час нашої минулої зустрічі пів року тому наполегливо радила піти перевіритись… — сумно зітхнувши, констатувала Марина.

— А й справді, ти вже тоді казала про діагностування, ще й Діанці потім нагадувала, щоб та змусила мене піти до лікарів. Що вже зараз говорити… — відвернулась і витерла сльози жінка.

— Анжело Вікторівно, попри втрачений час у вас ще не остання стадія і ви маєте непогані шанси на одужання. Дозвольте мені попрацювати з вами або вашим фото, зміцнити енергетику для легшого проходження курсу лікування в медичному закладі, — щиро запропонувала своє безплатне сприяння Марина.

— Дякую тобі за готовність допомогти, дорогенька, але я вже обрала собі практика та мала з ним декілька онлайн-зустрічей. Так, його послуги коштують недешево, але ж обіцяє, що обійдеться без лікарів, — з надією мовила Анжела.

— Як це без лікарів?! — в один голос обурилися Діана з Мариною.

— Так, дівчатка, годі вже про ту кляту хворобу говорити. У мене все ж таки сьогодні свято! — намагаючись здаватися веселою, Анжела жваво взяла під руку Артема.

Стемніло. Насолодившись спогляданням ясного зоряного неба і наслухавшись звуків цикад у саду разом з жаб’ячими співами, що доносилися з річки, гості почали збиратись додому. Діана із Сашком вирішили взяти на себе прибирання після вечірки, тож залишалися на дачі.

Почувши, що Артем намагається викликати для них з Анжелою таксі, Марина почала наполягати, щоб підвести їх до Києва.