Розділ 7. Поплюйся трошки — і досить! (6)

Я стрепенулася. 

— Зараз приїду. Нам треба поговорити.

Те, як Вінцові хотілось якось прокоментувати слова Ігрека, напругою зависло десь на телефонних лініях, і ця мить вагання защипала на шкірі. Але він зітхнув і коротко промовив:

— Чекаю. 

Я збила дзвінок, підхопилася на ноги, підійшла до Ігрека й, стараючись напустити на себе спокій буддистського монаха, буркнула:

— Ідіот ти, Ігреку. Напишу це на твоїй могилі. 

Той лише зневажливо пхикнув, відкрив банку пепсі й, відвернувшись, вижлухтив у кілька ковтків. Я, подумки плюнувши на цього бевзя, усілася у Вінцову мазду й викотилася з гаража. Треба не забутися про зустріч з Іреною. Гроші з попередніх перегонів ще були, але я й гадки не мала, чи стане їх на щось путнє. Чи й цього разу моя участь у цій всій вакханалії достроково завершиться. 

Або, як варіант, іти миритися з батьком, але поки на це я була не ладна. 

Трохи підтиснувши газ і порушивши кілька правил, я підігнала до відділку за рекордні сімнадцять хвилин, три з яких провела перед світлофорами. Вінц собі сидів на лавці й пив каву — щонайменше я сподівалася, що то була кава, — і підвівся лиш тоді, коли я зупинила мазду прямісінько перед ним.  

— Як гараж?

— Стоїть, — я зітхнула й стисла кермо. Шкіра натужно скрипнула. — Послухай, те, що ти почув, це ідіотський жарт Ігрека. Я не знаю чому, але в нього на мене зуб. Не просто зуб, а ріг мамонта, напевно. 

Вінц кілька секунд подивився на мене, потім повільно здійняв брови й гмикнув.

— Чому ти виправдовуєшся переді мною?

Я отетеріла. А хтозна-чому. Бо відчувала потребу? Усвідомлювала, що не хотіла, щоб Вінц бачив мене такою? Якою такою?

— Чорт, забудь, проїхали. Як там архів? 

— Стоїть. То що там Ігрек?

Я примружилася й глянула на Вінца. Від нього пахло кавою та трошки пилом. На колінах у нього лежав записник та ручка, волосся сколошкалося від вітру. 

— Куди тебе везти далі, детективе? 

— Ти ж хотіла поговорити? Пропоную не робити це на голодний шлунок, а щось узяти перекусити й поїхати додому. 

— До мене?

Вінц пхикнув, поставив стаканчик з кавою у підстаканник і поклав записник у бардачок.

— Нащо тобі твій дім, якщо є мій? Можеш його теж називати своїм. Тим паче в тебе нема вибору: ти пообіцяла сьогодні побути моєю водійкою, — він обдарував мене хитрою усмішкою й із захватом малої дитини, яку вперше всадили на переднє сидіння, уставився в лобове скло. 

Я зітхнула. 

— Але тоді ти пообіцяй за мої неоціненні труди відповісти на мої питання, — він глипнув на мене, і я швидко виставила палець догори. — Усі мої питання, а не вибіркові. 

— Тоді пропоную взяти суші і їсти їх щоразу, як захочеться накричати чи полаятися. 

— Давай відразу візьмемо тако й будемо ними битися. 

Вінц на мить завмер, а потім пхикнув і простягнув мені здорову руку.

— Бачу, ми спрацюємося. 

Я потисла йому долоню, а затим поклала пальці на кермо й похитала головою.

— Як тільки тебе в ті детективи записали, їй-бо, не розумію. 

— Так само, як тебе в гонщиці.

— Себто помилково?

— Саме так.

Ми не стали розкидатися дріб’язком і взяли й суші, і тако, щоправда, для цього довелося робити два різні замовлення з двох різних місць. Дорогу до будинку, у якому жив Вінц, я запам’ятала навіть непогано (за словами самого Вінца, який, здавалося, просто задався ідеєю мене похвалити), але йому все одно довелося трохи побути штурманом. Заїхавши у підземний паркінг, я заглушила мотор і на кілька секунд зависла. 

Що я тут роблю? Чому я тут, а не вдома? Там тато зі своїми оладками, он, Елька скоро вернеться, може, Часіка притягне… там усе передбачуване, зрозуміле, відоме. А тут — Вінц, який чомусь перемагав усе передбачуване, зрозуміле, відоме. Але їздити до нього як до себе додому (за останніми спостереженнями, навіть частіше) — певно, перебір. 

Зазвичай я могла піти ночувати хіба до шкільних подруг — це й було, власне, ще в школі. Тато, напевно, мене придушить, коли я вернуся, через те, що нічого йому не пояснила й не попередила. Але Вінц — не шкільна подруга (не певна, чи пустив би мене колись тато на ночівлю до шкільного друга). Він навіть мені не друг. Чи друг? Те, що ми разом пережили (кілька трупів, перестрілку — навіть дві, — утечу, арешт Чізкейка, одну каву в кав’ярні й один сидр у пабі, ніч, як би то дивно не звучало, на одному дивані й спільний сніданок) навіть не класифікувалося під якісь категорії дружби чи не дружби.

— Нево? Усе гаразд? — Вінц занепокоєно помахав долонею в мене перед очима, а потім підвів одну брову. Я стрепенулася. 

— А? Ага, цілком. Іду.  

Ми зайшли в ліфт і стали одне напроти одного. Наче гладіатори перед боєм, їй-бо. Вінц схрестив руки на грудях.

— Про що задумалася?