Розділ 7. Поплюйся трошки — і досить! (5)

Нева

За пів годинки я все ще напівсиділа-напівлежала у величезному колесі, що слугувало нам замість крісла-дивану, і сьорбала до цокоту зубів холодну колу. У гаражі було шумно, незвично багато — як на будній день — людей. Катаріна в іншому кутку крутила свою субару й говорила гучніше за всіх, обговорюючи все: наступні перегони, попередні, ключі на дванадцять і свого колишнього, який колись згубив одного такого ключа. Десь нагорі чувся брязкіт — сортувалися й складалися на продаж деталі. 

 — Ні, ну мені просто цікаво, де ти нашкрябала грошей на нову мазду, Нево, — Ігрек штурхнув мене ногою в ногу, і я стрималася, аби не вкокошити йому під зад. Довелося вгризтися зубами в бортик банки коли. — Навіть будь ти на першому місці — а ти не на першому, — то в тебе стільки грошей би не стало. 

— Ти взагалі ні на якому, тож закрий патякало. 

— Щонайменше мене не знімають з кожного унітазу. 

Я цокнула язиком. Зачепив. 

Загалом, я старалася цього не помічати. Старалася — з усіх сил — удавати, що все гаразд, що так і треба, але коли серед звичайного, буденного мені натовпу біля супермаркету, паркування чи навіть цього задрипаного гаража проглядалися звернені на мене камери, око починало сіпатися. А те, що я приїхала на Вінцовій мазді, здавалося, тільки розпалило чужий інтерес. Частково, звісно, я тому раділа: рейтинги мені не завадять. Ще б знати, як зайти на той чудернацький сайт не з комп’ютерного клубу. 

Угорі знову щось гримнуло.

— Чорт, чуваки, ви хоч мені на ногу те не киньте! 

Сходами почулися гучні важкі кроки мулатки Ірени — як не дивно, але за логістичну частину всієї справи відповідала вона, хоча з комунікаціями в неї не завжди все йшло гладко. З кулаками іноді краще, але, здавалося, саме це в її роботі працювало краще. Говорила вона підкреслено фамільярно, а до того, хто їй подобався, — ще й по-доброму, що обводило контраст з її грубою поведінкою червоною лінією. 

Я перехопила її за зап’ястя й утримала біля себе. 

— Знаєш, де придбати недороге, але хороше авто?

Ірена дивилася на мене неблимно добрячу хвилину, що в мене спиною встигло скотитися кілька літер поту. 

— Нащо тобі, кицюню? — вона глипнула на мазду, яка красувалася в гаражі — ставити її на сонці я б не стала, а весь затінок уже був зайнятий. — У тебе така конячка, що її б ніхто не став міняти. Чи це не твоя? Вінцова? 

Я знову сьорбнула холодної коли й провела язиком по зубах. Після третього шокового усвідомлення, що всі знають Вінца, я перестала просто дивуватися. Але ще жодного разу не спитала, звідки вони його, у чорта, усі знають. 

— Угу. 

— Заїдеш сюди ввечері, тут буде менше людей. Поговоримо, окей? 

— Окей. 

Вона махнула мені й пішла собі далі, а я витягла телефон з кишені. Елька щось писала. А, це ще вчорашні й ранішні повідомлення, які я проігнорувала. 

«Найцікавіше, що є в Чізкейка в телефоні, — фото Часіка у ванній з пляшкою вина. То ти мала рацію! Часік напився до свинячого писку! Але все ще дивно, що Чізкейк зберіг собі це фото Часіка». 

«Ну погодься: це дивно». 

«Мені починати переживати?»

«Буду сьогодні в друзяк на гаражі, там є більші можливості кудись заритися й потужніші комп’ютери. Щось ще треба пошукати?»

«Будеш мене ігнорувати — чікну тобі інтернет».  

Фотка Часіка в телефоні Чізкейка? Це що за виставка досягнень народного господарства. Він там з пляшкою — пляшкою, якої нема в списках знайдених речей. Може, її просто забули написати? Але насправді я навіть не пам’ятаю, чи були там пляшки в тій ванній. Чи були пляшки десь іще, окрім фотки Часіка. Куди вони її діли? Це перше питання. А друге: навіщо? Нащо Чізкейкові фото Часіка? Шантажувати? Може, вони з Фаб’єном шантажують Часіка? За це Вінц хотів його посадити? І взагалі, звідки Вінц це все знає?

Я відкрила чат з Часіком і втупилася на тьмяне фото. Спогади того вечора на мить затуманили зір, божевільна вечірка окутала мій мозок, низькі баси, здавалося, завібрували в кожній кісточці. Я ледь не застогнала, але змусила себе зосередитися на картинці. 

Пляшка. Багато написів — звичайних, заводських — й один — дрібними нерозбірливими літерами унизу етикетки, схоже, зроблений звичайним маркером. 

«Фаб’єн».

Я кліпнула. Що Фаб’єн? Фаб’єн стояв біля гаража, біля своєї машини, Фаб’єн указав, де Часік, указав, де ванна, яку я шукала…  

Я вдруге ледь не застогнала. Чорт. Настирливе відчуття, що Фаб’єн не просто вписав своє ім’я на пляшку заради красивого фото Часіка на телефон, хай йому добре живеться, Чізкейка. Але не розумію: навіщо тоді останній показував те фото Фаб’єнові, ще й окремо зустрічався з ним для цього? Чому Вінц знав про це й схопив Чізкейка, хоча, думаю, і сам прекрасно розумів, що підстав для затримання нема? 

Чо-о-ортів Вінц. Він щось точно знав, а мені не розповідав. Щось важливе. 

Елька. 

Я відкрила переписку із сестрою й швиденько накляцала повідомлення: 

«А можна з тобою?»