Розділ 7. Поплюйся трошки — і досить! (4)

На що я, в біса, сподівався, коли давав Неві вибір?

Від Антонеску мені було потрібно всього нічого: витягнути останні новини (хоча після вчорашнього «шоу» навряд чи в теках з’явилося щось, чого ми не бачили на власні очі, тим паче що судмедекспертка, як я вже казав, любить мене більше, аніж всю поліцію разом узяту) і попередити, що я йду в архів. Коротка формальність, ні більше, ні менше.

Але варто було нам з’явитися на порозі, як обличчя Захара скисло, і він важко впав у крісло. Коли Антонеску не в гуморі, він стає нестерпним: наче й не заважає, але допомоги від нього, як з гусака води. Нева ж, не знаючи про ці «нюанси» його тонкої натури, просто бряцнулася на стілець навпроти й зухвало закинула ногу на ногу.

— Привіт. Як справи? Чай буде? — випалила вона.

Я ледь стримався, щоб не пирхнути. Захар вигнув брови. 

— Загалом, було добре. Але щоразу, як на горизонті з’являється хтось із вас, тиск стрибає. А тепер, коли вас двоє... чекаю, що всесвіт просто вибухне.

— Що з Чізкейком? — перебив я. Антонеску підвів голову. Нева теж миттєво зреагувала, перевівши на мене пильний погляд. 

— Гуляє на волі, — байдуже стенув плечима Захар. — Вибач, Вінце, але підстав тримати його далі не було. Жодних звинувачень, а сам він пішов у глухий відказ. Тож... він сам по собі. Я зробив усе, що міг.

Я мовчки кивнув, підперши плечем стіну. «Усе, що міг», ага. Чізкейку б теж не завадило мати бодай крихту клепки: ще не второпав, що зараз для нього камера тимчасового утримання — найбезпечніше місце в місті.

Дурні.

Нева акуратно глипнула на Антонеску й потягнула найближчий аркуш, що лежав на столі.

— Список речей, знайдених у ванній, де отруїли Макса, — сухо прокоментував той.

Нева пробіглася очима по списку й подивилася на Антонеску спідлоба. 

— Тут нема пляшки. 

На мить повисла мертва тиша. Я сам усвідомив дуже чітко, як сильно напружився, як залоскотало в горлі бажання сказати бодай щось, але бодай щось — поганий варіант. Утручатися — поганий варіант. Нева знала про пляшку — бачила її на фото Часіка. Антонеску тої пляшки в очі не бачив. 

— Якої ще пляшки? — Захар підозріло глянув спочатку на неї, потім на мене. Я навіть не моргнув. Узявся за цей цирк — будь клоуном до кінця. 

Нева лише легковажно стенула плечима. 

— А що б вони там ще робили? Складали віршики про пастушків? Пили, звісно, — вона поклала аркуш назад на стіл і всміхнулася. Певно, зробила це радше несвідомо, вирахувавши єдиний можливий спосіб загладити ситуацію, повпливати на бідного Захара — і заразом на мене, — але від тої її легкої, дещо скривлено-спокусливої усмішки спиною майнули сирітки. — Щось про останній випадок є цікаве? 

Антонеску знову глянув на мене. 

— Розказуй, — буркнув я, — усе одно спитаю те саме. 

— Заради Бога, я не розумію, чому…

— Захаре, можемо обійтися без твоїх молитов, — перебив його я, підійшов до Неви й сперся долонями на спинку її стільчика. — Ну? Можеш уявити, що ми двоє злилися в одну людину. 

— Іноді це простіше, ніж здається, — пробурмотів Антонеску, стиснувши губи. — Окей. Визначили точку, з якої стріляли. Калібр рідкісний, зброя «чиста» — ніде не світилася, що логічно. Жодних слідів, дощ змив усе під нуль. Пощастило, що маємо лише один труп, а не чотири. Могло бути значно гірше.

Нева так різко смикнулася, що вдарилася потилицею об мої груди. 

— Але тобі це вже доповіли, Вінце, — жалібно додав Захар. — Нащо цей допит? 

— Бо це твоя робота, Захаре.

Женев’єва підняла на мене очі з німим питанням: і що далі?

— Мені треба в архів, — кивнув я їй. 

Антонеску розвів руками: 

— Роби, що хочеш. Ти ж завжди так робиш. 

— Це я не тобі, це я Неві. 

— Я з тобою! — вона миттєво підхопилася. 

— В архів не можна без допуску, вибач. Почекаєш у машині?

Дівчина скривилася так, ніби вгледіла брудну шкарпетку. Ніби замість почекати в машині я їй запропонував ту шкарпетку випрати. 

— З’їжджу на пів годинки в гараж, — відрізала вона.

Не глянувши на Антонеску, Нева вилетіла з кабінету. Захар провів її поглядом і виразно підняв брову. 

— Що? — я впав на її тепле ще місце й витягнув ноги. — Ми з нею — хороша команда.