Розділ 7. Поплюйся трошки — і досить! (3)

За десять хвилин ми вже стояли біля мазди: я біля пасажирського місця, а Нева — з боку водія. Перед тим як сісти, вона коротко роззирнулася. 

— Щось шукаєш?

— Підставу. Натовп з камерами. Того, хто захоче лишити кулю в моєму лобі, — вона мимохіть витерла руки об штани.   

— Хвилюєшся?

Вона наїжачилася.

— Ну знаєш, я не була готова, що стану зіркою місцевого розливу й за мною можуть бігати диваки, яким більше нема чим зайнятися, аніж когось знімати.

— Вони за це можуть отримувати гроші.

Нева витріщилася на мене.

— За те, що знімають нас?

Я кивнув і махнув на машину. 

— Деякі глядачі ладні добре платити за хороші історії. Ніби така гра з обмеженим доступом. 

Вона відчинила дверцята, але перед тим як сісти, кинула на мене підозріливий погляд.

— Я не знаю, звідки ти дістаєш усю цю інформацію, але колись обов’язково дізнаюся. 

Я мимохіть смикнув кутиком губ, посовався на місці, умостившись якнайзручніше, поклав блокнот з ручкою в бардачок і глянув спочатку в лобове скло, а потім на Неву, яка ніби й чекала сигналу, зеленого прапора, зворотного відліку:

— Їдьмо?

Вона помітно хвилювалася, коли повільно витискала гальмо і натискала на кнопку запуску. Тойота її батька була на механіці, тож я не мав певності, чи вона взагалі колись їздила на автоматі. Але, оскільки не відмовила мені й нічого не сказала, мабуть, таки їздила. Хоча це теж не завжди показник у випадку з Невою. 

У це важко повірити, але Нева вміла їздити повільно. У якусь мить мені здалося, машина збунтується проти такого свавілля й самостійно почне піддавати газу. Женев’єва настільки сконцентрувалася, що аж сиділа прямо, а на лобі пролягла вертикальна зморшка. Якби не доводилося час від часу позирати на екран gps, щоб виїхати з району, вона, може, так очима й прикипіла б до однієї точки. Хотілося натиснути їй на плечі, щоб урешті розслабилася. 

— Не дивись туди, — буркнув я. — Слухай мене. Я буду тобі казати, куди їхати. 

Нева чи то скептично, чи то здивовано смикнула кутиком губ. 

— Штурман?

— Так. Тут направо. 

— Чорт! — лайнулася Нева й різко викрутила кермо, увійшовши в поворот так круто, як, певно, не заходила в жодній гонці. 

Позаду засигналили. Я прочистив горло. 

— Так уже більше схоже на тебе. 

— На майбутнє, — буркнула Нева, — якщо хочеш вижити, попереджай на пів секунди раніше. 

За п’ять хвилин мені зателефонували. Я за звичкою дістав блокнот і ручку.

— Слухаю.

— Лабораторія, де робили ДНК-тест, який ти мені надіслав три дні тому, належить одній з дочірніх компаній, яка належить такому собі пану на ім’я Тома Зорич, серб за походженням. Знаєш такого? — бадьорим голосом заговорив мій старий знайомий, котрий володів величеньким холдингом у сусідньому місті, а через те знав достатньо всякого корисного. Іноді забагато, що й звело нас на спільному ґрунті, ще й так звело, що два роки тому мені підкинули замовлення назбирати компромату проти його холдингу. А назбирав проти замовника — теж трапляється. 

— Знаю такого, дякую. 

— З мене все? — перепитав він дещо розчаровано — мабуть, чекав подробиць, чому ж я шукав цього Зорича.

— Так, сьогодні так. Буду в боргу, Фаґене. 

— Завжди радий, звертайся, старий. Пиши, дзвони, може, якось хоч на пиво вийдемо. 

— Я подумаю, бувай. Не забудь надіслати мені інформацію всю, адресу знаєш. Цього разу попросили з документацією. 

Усе, що розповів Фаґен, пішло в блокнот. Не те щоб у цьому щось було для мене нове — не важко й так здогадатися. Але отримувати підтвердження приємно. Хоча все ще не факт, що ДНК підроблене, треба чекати дзвінка від Марти з лабораторії. 

— Ти схожий на… не знаю, — зненацька мовила Нева, — на якогось суперважливого агента-шпіона, який сидить постійно на телефоні, який під’єднаний до таємних ліній зв’язку, і контролює роботу своїх підлеглих. 

— У мене немає підлеглих. 

— Тоді як ти взагалі працюєш? Як розкриваєш усі ці справи сам по собі?

Вона на мить відірвалася від лобового скла й глипнула на мене, на мій блокнот і затиснуту між пальців ручку.

— Я просто знаю, у кого спитатися. 

— Звучить не надто по-геройськи. Якби все було саме так, дзуськи в тебе щось вийшло. А це ж… — на мить Нева ніби похлинулася повітрям. — А це ж треба проаналізувати ситуацію, прорахувати можливі варіанти, скласти версії, перевірити їх, знайти докази, скомунікувати й при тому нікому нічого не видати! 

— З тебе б вийшов хороший детектив, — усміхнувся я й згорнув блокнот. Про несправжнього спадкоємця подумаю пізніше, час чекає, тим паче що дзвінка від Марти так і не було. 

— Нє-а, навряд, — гмикнула Нева. — А якщо трапиться якась перестрілка, як-от учора? Що я робитиму?