Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (7)

У Вінца, як виявилося, велика бібліотека ігор у Steam, у які він грав дуже рідко. Елька б його засудила й конфіскувала б акаунт. Поки він там бурмотів якісь виправдання й розкладав на двох стільчиках смаколики, я гортала гру за грою: Atomic Heart, Detroit Become Human, Ghost of Yotei…

— NFS? — з усмішкою прочитала я. 

— Хочеш пограти?

— Ні, мені радше дивно, що замість того щоб ганятися в справжніх гонках, ти обрав нереальні. 

Він нічого не відповів, і я догортала до кінця. 

— Не певна, що хочу щось грати. А ти? 

Вінц стенув плечима й, облишивши їжу, усівся біля мене на дивані, звів брови на переніссі, кілька секунд подивився на екран, а потім перевів погляд на мене. 

— А що ж ти тоді хочеш?

Часом я дивуюся, як простенькі запитання можуть геть міняти хід думок. А може, зіграло все вкупі: те, що Вінц сидів поряд, нога до ноги, ось так дивився на мене, те, що буквально кілька годин тому йому стукнуло в голову поцілувати мене в метро, а я з жалем розуміла, що не встигла навіть усвідомити цього й повністю відчути.

Повторімо? — скнів збожеволілий голос у голові, якого я з усмішкою на губах пристукнула й вткнула далі в найпотаємніші закутки свого фройдівського підсвідомого. Циц, зараз моя влада.

— Хочу, щоб обрав ти. 

Те, як тьмяно зблиснули його очі, мені не привиділося. Кутики моїх губ смикнулися. Можливо, у голові Вінца сидів такий самий настирний скажений голос, який волав йому поцілувати мене? Чи то він у моєму погляді прочитав, як я зараз це читаю з його погляду? 

У мене за спиною, де невідомим мені чином опинилася ще й Вінцова рука, задзвонив телефон, плюснувши ляпку синюватого світла на стелі. Я зітхнула, а Вінц заплющив очі й відхилився. Туга в’язка в грудях усе ще тисла, тіло не покидала напруга, але я вихопила телефон і відповіла. Не було сенсу скидати — усе одно мить не вернути. 

— Нево, якщо ти не вертаєшся додому через нашу сварку, то це дуже по-дитячому, — з порогу наїхав татко буркотливим тоном.

— Усе гаразд, тату, я… — за вікном темно, а я без машини. Цілком можна було б попросити Вінца мене підкинути до метро, але вертатися додому не хотілося. Якщо вже Вінц не виганяє мене, то чому б не скористатися гостинністю? — Сьогодні на мене не чекай. Побачимося завтра. І я не ображаюся. 

— Посварилася з батьком? — буденним тоном перепитав Вінц, гортаючи бібліотеку ігор і не дивлячись більш на мене. 

— Ага, — я звісила ноги й теж втупилася в екран. — Заборонив мені брати машину. 

Той на мить глипнув на мене скоса.

— А перегони?

Я стенула плечима.

— Поки не дзвонили, то я про це й не думала. А там розберуся. Не страшно. 

Врешті ми спинилися на тому, що обоє хочемо подивитися всі частини «Льодовикового періоду», але смаколиків й енергії стало лише на одну. Вінц не погодився, що Сід то моя тотемна істота, але його тезу про те, що в нього із Мені є дещо спільне, я не відкинула. Так і заснула, розпластавшись на розкладеному дивані з понакидуваними пледами й подушками. І хоч мені наснилося, що вкривав мене тато зі словами «ще раз візьмеш тойоту — заберу плед!», усе ж навіть крізь сон розуміла, що вкрив мене таки Вінц.