Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (7)

Не знайшовши, куди себе прилаштувати, я вирішила понагліти вкінець і пішла на кухню. Поки Вінц відмокав, поставила чайник, знайшла чашки, чай і навіть зефір. Обожнюю зефір, особливо рожевенький. Після гарячої води, яка змусила мої м’язи розслабитися ледь не до стану маршмелоу, на мене зійшла така легкість, якої я не відчувала давно.

Чайник клацнув, і я взялася розливати окріп. 

— Я, звісно, очікував, що ти впишешся в мою квартиру, а з тим і в моє життя, але ж не настільки. Май совість, Нево. 

У мене смикнулася рука, і трохи води плеснулося на білу стільницю.

— А капцем би тобі! — шикнула я. — Що ти там плямкаєш?

Знову взявшись за розливання окропу, я відчула, як Вінц підійшов впритул, став поряд, зачепивши стегном моє стегно, долонею цілої руки вперся в стільницю й повернув до мене голову. Я ж, удавши беззастережність, відставила чайник і стала смикати нещасний пакетик, який не бажав смерті через утоплення. 

Не дивися на нього, не дивися, карамельна твоя голова, не-ди-ви-ся!

Я таки подивилася. 

Ну, Вінц як Вінц, що там зиркати. Хитра й до біса гарна шафа в чорному. 

А ні, не в чорному.

— Ти чого без футболки?

Він примирливо махнув цілою рукою й кивнув на поранену. 

— Важко вдягнутися. 

Я посунула йому чашку й узяла свою до рук. 

— Пий й не дивися оце на мене так. 

— Як?

— Отак!

— Ти сама просила не зводити з тебе очей. 

— Я ж не думала, що ти справді візьмешся те виконувати!

Він крутнувся, став так, як я — спершись поясницею на стільницю й трохи зігнувши ліву ногу в коліні, — і знову повернув до мене голову. 

— Що будемо робити, напарнице?

Я здивовано вигнула брови й ледь не кашлянула. Затим відставила чашку на стільницю. 

— Тягни бинти, герою. Будемо тебе в’язати, як мумію. 

— Якщо вийде як у мумії, я буду плакати, — відповів Вінц з усмішкою, ковтнув ще чаю, теж відставив чашку й повільно почовгав назад у ванну. 

— Хочу це побачити. 

Коли він повернувся, я всадила його на стілець і прикусила щоку ізсередини, думаючи, як краще його перев’язати. Обійшла за спину, узяла його за біцепс обережно-обережно й трохи підвела.

— Ну що там, лікарю? Жити буду?

— Ні, бо багато балакаєш. А з пораненням зараз розберемося. 

Я дістала з аптечки антисептик і змочила вату, нахилилася, щоб краще бачити, і надто голосно ковтнула слину. 

Куля трохи розпанахала шкіру, не надто глибоко, але дивитися було не дуже приємно. І як він так довго терпів біль? Воно ж мало боліти, як скажене. 

— Пектиме.

— Угу, — буркнув Вінц, стараючись не рухатися. 

Обережно стерши кров, я взяла бинти й, стараючись не надто перетиснути, але й гарно затягнути, перемотала йому плече. Увесь цей час він не рухався майже, лише ритмічно дихав і мовчав. 

— Готово. Сподіваюся. 

Він повернув голову й глянув на перев’язку, затим перевів очі на мене й гмикнув.

— Дякую.

Я знеможено видихнула, кинула залишки бинта в аптечку й усілася прямісінько на підлозі, підперши підборіддя долонею. 

— Та пусте. Ти врятував мою дешеву шкуру. Це тобі дякую. Та сподіваюся, у традицію це не переросте. 

Вінц потягнувся й сколошкав моє волосся. 

— Теж на це сподіваюся. 

Я підняла на нього трохи затуманений погляд.

— А звідки ти знав, де шукати комп’ютери й що саме їх треба шукати? Звідки ти знав, що в нас почнуть стріляти?

— Це неважко, — пхикнув Вінц. — У нас зазвичай стріляють.