Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (5)

На наступній станції звільнилося два місця в кінці вагона, на які ми вдвох і впали. Я прислухалася до вказівок диктора, який оголошував зупинки, але не могла однаково зрозуміти, де ми й куди прямуємо. Цілковита дезорієнтація. Щоразу, як двері відчинялися на новій станції, мене прошивала думка: а якщо зараз у вагон зайде чоловік і націлиться мені пістолетом у лоб? Що я тоді робитиму? Як це відчуватиметься?

Вінц тактовно мовчав перші дванадцять хвилин, а потім, коли вагон майже опустів на передостанній станції, таки розкрив рота:

— То що там?

— За нами стежать. За мною, чомусь за тобою, думаю, за іншими гонщиками, які беруть участь у цих перегонах. Стежать не лише на гонках, а загалом. 

Я повернула голову й дуже пильно вдивилася в обличчя Вінца. Той кивнув.

— Ти знав?

— Здогадувався. 

— Зрозуміло.

— Не сердься. Я мав припущення, що все виявиться саме таким, але не мав часу перевірити це особисто. Не зміг вчасно вичислити, у якому саме з мільйонів комп’ютерних клубів у місті саме ті комп’ютери, які мені потрібні. Якими користуються гравці. 

Я кілька разів швидко кліпнула, зчепила пальці між собою й видихнула.

— Я все одно не розумію, як це працює. Себто частково розумію, але… що це? Хто це влаштовує? Хто це дивиться? Треба Ельки спитатися. 

— Ні, не треба. Елька засвітилася в клубі, більшої уваги до її особи не варто приділяти. 

— Їй щось загрожує?

— Ні, — лаконічно відповів Вінц, але для мене в цій відповіді певності не було. 

— Мені треба додому. 

— Нево, не гарячкуй, — він стиснув моє зап’ястя, ніби я могла виламати двері й вистрибнути в тунель. — От якраз краще поки тобі не вертатися — по-перше. По-друге, ми на краю міста. По-третє, поводься природно. Це шоу. Нас знімають, дивляться, спостерігають, ставлять лайки й пишуть коментарі. Якщо популярність значно падає…

— …то людину вбивають?

Вінц перетяв плечима.

— Саме тому краще поки що дати їм те чортове шоу, якого вони просять. 

Я витягнула ноги.

— Знаєш, мені якось не дуже хочеться танцювати під дудку якихось анонімів. 

— А вмирати хочеться?

— Це лише твої теорії.

— Але погодься, переконливі. 

Ми на мить замовкли обоє й схрестилися поглядами.

— А чому під приціл потрапив ти? Ти ж не гонщик. Через мене?

Кутик його губ смикнувся, і він скоса глянув на мене, трохи схиливши голову

— Може, їм подобається спостерігати за нами двома?

Я згадала уривок запису, побачений у комп’ютерному клубі, і коментар під ним. «Я знала!!!!». То я досі жива тому, що біля мене ошивається Вінц і це чомусь цікаве користувачам дивного сайту, на який можна отримати доступ лише з визначених комп’ютерів за паролями? А сьогоднішній інцидент? У нас стріляли, значить, хотіли вбити? Популярність таки впала до критичної позначки? 

Та не встигла я цього спитати, як потяг спинився й голос попросив покинути вагон. Вінц безцеремонно вхопив мене за руку й потягнув за собою, та коли ми ступили на перон слідом за тими кількома пасажирами, що лишилися, я зненацька помітила кілька десятків телефонів, направлених на нас, що тут і там вигулькували серед розбавленого натовпу. Можливо, я цього раніше просто не бачила, не звертала уваги, а зараз фокус загострився до критичної поділки; можливо, я просто плюс-мінус знала, чого чекати. 

Ми пішли до ескалаторів, «папараці» за нами. Інші люди геть не звертали на це все дійство уваги, наче й не помічали. Мені ж здавалося, у мене зараз заіскряться нервові закінчення. 

— Але в нас сьогодні стріляли… — вернулася я до своїх роздумів.

— Якщо ти забулася, то вони у всіх час від часу стріляють.

— І вбивають.

— Макса не вбили. Думаю, так підсилюють інтерес, підігрівають напругу й таке інше. 

— Хто?

Вінц повернув голову й глянув на ті десятки телефонів, що слідували за нами.

— Це нам ще варто дізнатися. Поцілуй мене.

— Що? — вражено перепитала я, вигнувши брову.

Та Вінц відповідати не став — цілком у його манері. Чи то, власне, він відповів. У своїй манері. Саме тієї миті я зрозуміла, що він зовсім скажений, мабуть, не менш пришиблений, аніж я, бо йому стало розуму указівним пальцем підчепити моє підборіддя, припідняти мені голову, весело глянути мені в очі й сказати:

— Поцілунок, Нево, поцілунок. 

— Гуляй лісом, — насуплено пробурмотіла я, але останні звуки вже не почулися. Цей відбитий справді поцілував мене. Його не зупинив ані ескалатор, ані люди довкола, ані тільки-спробуй вираз у мене на обличчі. Він торкнувся губами моїх губ, злегка ковзнув до щоки й відхилився. Я ж, скам’яніла, геть не поворухнулася. Позаду якраз стихали здивовані скрики й улюлюкання.