Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (4)

Я підстрибнула з несподіванки, відчувши доторк до плеча, і притисла долоню до грудей. 

— Трясця, Вінце, у мене скоро на тебе алергія вискочить. Ти бачив це? Бачив? — я ткнула на екран і майже витріщила очі через суміш переляку, схвильованості й нерозуміння. 

— Нево, нам треба тихесенько зараз звідси піти. Без зайвого шуму. Ну ж бо. 

Я напружилася всім тілом і кинула погляд убік, зачепившись поглядом за одного з чоловіків за старими комп’ютерами. Ми перестрілися очима, і мені стало недобре. Очі в нього такі, ніби він уже подумки прикінчив мене. Прекрасно.

Вінц ззаду, здавалося, зараз виламає спинку стільчика, у яку вчепився. 

Повністю вимкнувши комп’ютер, я неспішно, без зайвих рухів підхопила сумку, повільно підвелася й, стараючись більше не роззиратися, почимчикувала до виходу попереду Вінца. Але не встигли ми й до дверей дійти, як позаду матеріалізувався той чоловік і без жодного слова замахнувся ножем. 

Вінц обернувся й вибив ножа з його руки тієї ж миті, як його власну кінцівку прошило кулею. Детектив зашипів, ударив чоловіка ногою й повалив того на землю. 

— Надвір, хутко! — крикнув він мені й ринувся за мною. 

Я очима пройшлася по найближчих машинах — чорної ауді нема. Паніка застукала об кришечку моєї каструльки. Вінц не став чекати: штовхнув мене до чорного мотоцикла, вдягнув шолом і мені теж натяг. Затим усівся й посунувся назад, попутно заводячи транспорт.

З клубу висипав люд, змішався з натовпом, що снував тротуарами. І колотнеча якимось чином збурила плани недо-вбивці. 

— Сідай. Мерщій. 

— Ні, — позадкувала я, намагаючись стягнути шолом, але слизькі пальці лише ковзали. З Вінцової руки на асфальт крапала кров. 

— Не жартуй так, Нево. Сідай, кажу. 

— Ні! 

Мотоцикли — це жах. Мені здавалося, я ніколи нічого не боялася так, як боялася мотоциклів. А особливо того, що довгі роки стояв у гаражі під товстим брезентом із засохлими плямами крові, які ніхто не брався відтирати. Той, який приніс смерть мамі. 

— Чорт, — вилаявся Вінц, ухопив мене за зап’ястя й підтягнув до себе так різко, що я ледь не бряцнулася шоломом об його шолом. — Якщо не сядеш, нас прикінчать. 

Вагомо. Зціпивши зуби, я вмостилася попереду нього, сховавшись буквально між його руками, і схопилася за кермо.

— Ти не уявляєш, який я тільки що виявила до тебе рівень довіри. 

— Розкажеш, коли виживемо. 

Мотоцикл з ревом вилетів на широку чотирисмугову дорогу. Вінц маневрував між машинами, пролізав у дуже вузькі проміжки. Я ж намагалася сидіти тихо, менше заважати йому, менше боятися. 

Виходило, правду кажучи, кепсько. 

Виїхавши на спокійнішу вулицю, менш залюднену, Вінц зняв одну руку з керма й обхопив мене за талію, присунувши до себе ближче. Я ляпнула його по руці:

— Тримай кермо!

— А ти не відсовуйся! Не вистачало ще тебе тут ловити по бруківці.

Позаду заревів ще один мотоцикл, а ззаду мені у вуха полився цілий потік елегантної лайки.

— Тримайся сильніше. Прямо дуже сильно, Нево. Так, наче ти дуже любиш мене й боїшся мене втратити.

— Дякую, що не сказав, що я люблю тебе до смерті. 

Він різко крутнув управо, ми ледь не припали до землі, влітаючи до такого вузенького проходу між будівлями, що якщо розсунути ноги трошки ширше, що можна добряче стяти коліна. На в’їзді я перечіпаю сміттєвий бак і сподіваюся, це якось затримає переслідувача. А той лише стріляє, але куди цілить куля — не чую. 

— Чорт. Таки вирішив стріляти. Ну гаразд.

Сподіваюся, він зараз не дістане пістолет і не стане стріляти самотужки. 

Вінц виводить нас на ще одну чотирисмугову дорогу й прилаштовується біля найбільшої машини, яку тільки ми бачимо. Рик іншого мотоцикла чується десь позаду, але вже далі. Ми з’їжджаємо вбік, Вінц різко гальмує біля станції метро, витягує ключі й, ухопивши мене за руку, тягне за собою всередину, не стягуючи шолом. Збиваючи й обминаючи людей, ми проскочили до ескалаторів, збігли — буквально — униз і застрибнули у найближчий вагон потяга, який тільки-но прибув: я перша, Вінц за мною. Пасажири ліниво проїхалися на нас очима. Я, намагаючись дійти тями й не осісти на підлогу, стягнула шолом і сперлася на поруччя у кутку між дверима й першим сидінням. Вінц став переді мною, притулився геть близько-близько, наче було мало місця. Однією рукою ухопився за поруччя, іншою сперся на скло дверцят із написом ‘Do not lean on’. 

Правила створені, щоб їх порушувати.

Я дихала важко й глибоко, мимоволі втягуючи запах його тіла. Вінц дихав так само важко. Поранену руку він стискав у кулак, прикриваючи від зацікавлених поглядів. Чоловік пройшовся очима по моєму обличчі й відкритих ділянках шиї та рук. Ритм опускання й підіймання його діафрагми відбивався мені в грудях.

Відсунься, чоловіче, інакше будеш лікаря-кардіолога викликати.

— Головне зараз — не згубитися й не втратити одне одного. Тримайся завжди біля мене, добре?