Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (3)

Насправді нічим цікавим цей клуб не відрізнявся. Столи, комп’ютери, у кутку — пофарбована в чорне стійка адміністрації, за якою сидів хлопчина у великих навушниках. На те, що прогрес не стоїть на місці, указували три геть новенькі комп’ютери (може, навіть з новенькою віндою, а не windows xp) й стільки ж геймерських крісел. Ніби нежлобськи. У самому клубі було напівтемно, морок розсіювався підсвіткою, що облямовувала столи й кутики стін. Біля стійки тулилася напівжива-навпівмертва драцена. Кілька комп’ютерів були зайняті чоловіками, хтось грався в щось віддалено схоже на CS. 

— Скільки? — спитала я, підійшовши до хлопчини. 

Той із жалем стягнув навушники. 

— Сотка за годину.

Не знаючи, це багато чи мало за комп’ютерний клуб, я з таким самим жалем дістала гроші й сунула йому. 

— Можу сідати за будь-який?

— Ага. Й оберігати його вірою й правдою.

— А ти смішний. 

Двоє відвідувачів вирішили спробувати щастя зі старішими комп’ютерами, які гуділи від напруги, мабуть, намагаючись запустити «Веселу ферму», ще один не став розмінюватися й усівся за новіший — він же й шепотів прокльони своїм тім-мейтам. Я здвигнула бровою й теж сіла за новіший, але подалі від останнього. А він навіть не звернув на мене увагу. 

Мій комп’ютер і справді був запаролений. Простенькі комбінації з чотирьох цифр не допомогли, навіть слово «пароль» не проканало. Цокнувши язиком, я таки піднялася, підійшла до хлопчини поряд, сумирно почекала, поки він програє, і торкнулася його плеча. Він смикнувся з несподіванки й витріщився на мене.

— Га?

— Я дуже перепрошую, але у вас теж комп’ютер з паролем?

Він дивився на мене так, ніби побачив янгола чи привида. Або привида янгола. 

— Шо?

— Пароль на комп’ютері стояв? — роздратовано перепитала я й ткнула пальцем на його екран, де серед піщаного кольору будівель бігали чоловіки у формі. 

— А, ага.

— Який?

— Не скажу. По-перше, я сам його зламав, тож не треба мені тут, а по-друге, за іншими комп’ютерами може бути інший пароль. 

— То ті, — я кивнула на чоловіків, — не сідають сюди, бо паролів не знають?

— Очевидно. Але іноді приходять, сідають, мене навіть проганяють, щось дивляться. 

Я зітхнула й спробувала м’якіше. Натягнула вираз проповідника, склала руки на животі й сумирно прошепотіла:

— Другий закон термодинаміки, мій любий комп’ютерний друже, стверджує, що ентропія зростає. Та, мій незрівнянний геймере, рівняння руку частинок у гравітаційному полі часово-симетричні. То чому ж, чому ж, — додала голосові патетичності й трагічної драматичності, — чому ж Усесвіт має стрілу часу й почався в стані низької ентропії, мій прекрасний стрільцю? — я опустила на нього очі, а потім схилилася низько-низько над ним і довірливо прошепотіла: — Я сюди на один раз, скажи пароль — обіцяю тут більше не з’являтися. Як не скажеш, приходитиму щодня.

— Мисливець за головами. 

На кілька секунд я підвисла. 

— Це пароль?

— Ага, скажи дурнуватий. На цих компах він стоїть не один, але цей мені здався найлегшим, щоб запам’ятати.

— Боюся уявити, які там інші. 

— Тут — серійний убивця та камарилья. На інших — не знаю. Усе, чао. 

Я повернулася зі свій комп’ютер і з виглядом злочинниці дістала з кишені карти. Мисливець за головами та серійний убивця — написи на картах. Можливо, моя королева доріг спрацює? Я ввела пароль, але система мене не пропустила. Довелося пересісти за наступний комп’ютер. На цьому, як не дивно, королева доріг спрацювала. Очуміти.

Я прикусила губу: куди б то його спершу полізти? 

Але вікно провантажується й відкриває мені не робочий стіл, а відразу якусь вкладку в інтернеті. Сайт? Увесь чорний, з рідкісними червоними, неоновими вставками. Ані логотипу, ані адекватної назви, навіть у рядку пошуку — рандомний набір літер і цифр. Дивно. Замість логіна або імені-прізвища того, кому належав акаунт, теж якийсь випадковий набір, ніби котик по клавіатурі пробігся. 

Я прогортала вниз і натрапила на щось схоже на турнірну таблицю справа: усі ці написи на картах були розміщені в певному, лише комусь зрозумілому порядку: перший був жнець, за ним — серійний убивця, далі — моя королева доріг. Мисливець за головами був десь у самих низах списку, ще й позначений червоним. Як і ще кілька нікнеймів. Згори з’явилися вкладки: LIVE, Записи, Ставки, Чат. У вкладці LIVE зараз транслювали якихось двох хлопців, які палили за гаражами. Прямий ефір дивляться кілька сотень людей, коментують не так щоб активно. А от вкладка із записами була цікавішою. Я знайшла королеву доріг і ткнула, а після цього відразу ж зустрілася зі своїми переляканими очима на останній гонці. Це запис, що логічно. Поряд зі мною стоїть Вінц — мене за ним майже й не видно, одні очі стирчать.

Запис. Був прямий ефір. Нас знімали. Нас. Не гонку. Хоча ті списки були аж дуже схожі на турнірні таблиці. Що це таке? 

Тільки зараз, відвівши погляд від себе й Вінца, я спромоглася помітити, як швидко змінювалися коментарі на трансляції. Нас дивилися тисячі. Я не встигала читати й навіть усвідомлювати написане глядачами.