Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (2)

Найгірше, що могло статися в моєму грішному житті, це те, що мені почав снитися шафа-в-чорному-Вінц. Мало того, що він і так ледь не щодень зі мною, так ще й у сни мені проліз. 

Сподіваюся, я йому теж у жахах снюся. 

Жуючи приготовану татком оладку, — приправлену сиропом з косих поглядів і дрібкою підсолодженої злості, від якої аж нудило, — я піднялася в кімнату до Ельки й застала ту у величезних навушниках перед двома моніторами у її звичайній позі літери зю. Стіл з комп'ютером, до речі, був єдиним плюс-мінус чистим місцем у захаращеній Ельчиній кімнаті. 

Коли я увійшла, вона мене навіть не помітила, тому довелося помахати рукою перед її очима. Елька стягнула навушники й втупилася в мене. 

— Упораєшся? — я дістала з кишені телефон Чізкейка й простягнула їй.

Сестра вигнула брову, прочистила горло й довірливим тоном низько промовила, наче до малої дитини:

— Нево, дядько добре заробляє, у тебе хороші виграші за гонки, ми проживемо, не треба починати торгувати краденими телефонами. 

— Дурна чи шо, — я смикнула її за косу. — Треба витягнути з цього телефона все, що там є. 

— А, — вона вхопила пристрій, витягла із шухляди старий маленький ноут і підключила його, — таке я люблю, давай. Зараз подивимося ваші секретики. Ага, пароль. Чий це телефон?

Я перетяла плечима.

— Чізкейка. Навряд ти його знаєш.

Елька вигнула брову.

— Обібрала Часікового дружка? Ну добре. Спробуймо найпростіше. 

Пароль був графічним, тож в принципі можна було б спробувати пошукати відбитки на екрані й відтворити малюнок, але я вже його за цей час добряче замацала. І Вінц же його тримав. Елька ж кілька разів поводила пальцем — і телефон щасливо розблокувався. 

— Пф, — пхикнула вона. — Пароль відповідний для хлопця з таким прізвиськом. Зараз зроблю резервну копію. 

— Часік учора казав, ти маєш щось для мене й заборонив помирати. Що там? 

— А-а-а, — Елька крутнулася на стільчику, обернувшись до мене обличчям, схопила зі столу папірець з адресою і якимись цифрами. — Ми вчора з Часіком трохи погралися, порозгадували ребуси. Отой сигнал, що подавав водій ніссана, який розбився об карусель, то не сигнал SOS абощо. То цифри. Три довгих — це цифра 3. Потім три коротких — нуль. Знову три довгих — знову 3. 

— Триста три? Це що? 

— Спочатку я думала, може, якісь координати або сторінка в якій книжці, але, гадаю, найочевидніший варіант, — вона взяла телефон і відкрила гугл-мапи. — Комп’ютерний клуб з такою ж назвою. Ми туди вчора з Часіком і завіялися. Там прикольно. Хоча деякі компи запаролені, що дивно. Толку тоді з них, не поюзаєш ніяк. 

— Ага, — я прикусила щоку зсередини й глянула на папірець. — Не поюзаєш. І ти що, навіть не спробувала їх обійти?

— Хотіла, — цокнула язиком вона, — але нас вигнали. Через Часіка. 

— Не здивована. Дякую, Елько. Усе, що скопіюєш з телефона, збережи десь і надішли мені. 

— Добре, — сестра глянула на екран свого телефона. — Часік знову забув, який ключ від шафки, а який — він замка на гаражі. От же ж дурник. Люблю його.

Це були останні слова, які я почула, перед тим як зачинити двері до Ельчиної кімнати. 

Комп’ютерний клуб, кажеш, так?

Я склала папірець у три погибелі й вбила назву в гугл-карти. Розташовувався він геть з іншого боку міста, але недалеко від гаражів. Якраз можна буде заскочити, послухати, що там робиться. Але напівшляху по сходах я різко спинилася. Трясця, геть забула, що тато забрав у мене машину й тепер я знову піша конячка. Ну що ж, метро, чекай на мене. 

Цього разу я продумано заскочила до себе в кімнату, натягнула поверх водолазки толстовку й кинула в шопер книжку, яку ніяк не могла дочитати. Буде хоч з цих покатань користь. Зиркнувши на себе в дзеркало, зі здивуванням відмітила, що й справді схожа на звичайнісіньку собі студентку-переростка.

 Прочитавши три сторінки й зо п’ять реклам, я вийшла на потрібній станції й за п’ять хвилин спинилася навпроти дверей комп’ютерного клубу з вивіскою великими оранжевими цифрами «303». Насунула капюшон на голову, поправила шопер на плечі й увійшла. Гаразд, що тут у нас.