Розділ 6. Агент 303, або кібер-Елька (1)

Ніколи, ніколи до того у всенькому моєму житті тато не сидів набурмосений на дивані о третій ночі, чекаючи, поки я повернуся. А коли я таки спинилася у дверній проймі й здивовано вигнула брови, він не менш виразно указав пальцем на годинник і вирік: 

— Domus propria est domus optĭma.

— Раніше ти такої мудрості не знав. Та й кого це сьогодні пів дня не було? Чи цілий день? 

Тато випустив повітря через ніс, посунувся на дивані й поплескав по місцю поряд. На мить мені схотілося теж ткнути йому на годинник — третя ночі, жах! — але через отой його стурбований вигляд не наважилася. Ну посиджу з ним кілька хвильок. 

— Сарделько, поясни мені, будь ласка, що відбувається? 

— А що відбувається? — філософічно перепитала я. — У мене друге місце, усе ніби добре. Добре ж?

— Дивись, Нево, я не проти, щоб ти брала участь у гонках… 

— …і це мені каже людина, яка ганяла половину свого свідомого життя…

— Саме тому я знаю, про що кажу, — тато смикнув мене за прядку волосся й дістав телефон. Уся новинна стрічка майоріла фото з пляжу з розбитим ніссаном і доволі аматорськими знімками з гонки, яка закінчилася три години тому. З поршем, що врізався в Щигля. — Сарделько, мені це все не подобається. 

— Не повіриш. Мені теж. 

Тато спохмурнів. Я могла навіть помітити, як у ньому вимикається режим м’якого турботливого татка й умикається той, який він використовує для сварок з дядьком Яннесом. 

— Нево, не жартуй. Люди помирають, обоє — гонщики. Другого взагалі прикінчили в дюймі від тебе! Так, там відео теж є, — він встав і спер руки в боки. — Я проти, щоб ти продовжувала ганяти, поки це все відбувається. Полювання на гонщиків — не смішки. Я не стану чекати, поки під приціл потрапиш ти.

— Вистрілиш у мене перший? — гиготнула я, а коли той не зреагував, зло додала: — Тоді ти теж можеш під нього потрапити. Колишніх гонщиків же не буває.

Тато завмер. 

— Так, і я можу. 

Ми зустрілися з ним поглядами.

— Тату, я певна, там є інші причини. І нічого зі мною не станеться. Досі ж не сталося? Хоча могло. 

— Нево, не будь наївною дівчинкою! Той твій… друг тебе не врятує, ну зрозумій! 

Я склала руки на грудях. 

— Він і не має мене рятувати. Тату, давай не будемо. Я розумію, тобі не вдалося врятувати маму, але це не значить, що треба рятувати мене.

Він виструнчився, став, наче йому замість хребта палку всунули. Я прикусила язика, але сенсу вже його прикушувати — усе вже сказано.

— Я забираю машину. 

З цими словами він широким кроком зник за дверима кухні. 

Я зітхнула й поклала голову на верх спинки дивана. Посидівши так кілька хвилин, зрозуміла, що засинаю, у напівсонному стані піднялася на другий поверх, дійшла до кімнати й, роздягнувшись, завалилася на ліжко. 

Цей скажений день мав колись закінчитися.