Розділ 5. Вип'ємо на щастя (4)

Ми під’їжджаємо до тунелю, і перед нами стелиться довга пряма. Я витискаю з тойоти все, що дала їй матінка природа й людська інженерія, і вириваюся вперед по зовнішній, збираючись куснути відразу обох — і хонду, і порш. Звісно, обійти мені їх не світить, але погавкати можна. Обидва лідери сунуться назовні, перекриваючи мені простір для маневру, але цим відкривають вузенький внутрішній коридор. 

Форд, який до того спокійно собі котився за мною слідом, зненацька зривається в цей внутрішній прохід, вилітає з тунелю, зрізає кут, ковзнувши по мокрій дорозі, і виходить з повороту перед хондою та поршем.

Сподіваюся, тепер ми квити.

Сподіваюся, він не профукає цю очевидну заявочку на перемогу. 

Хонда та порш їдуть бік-о-бік за фордом, ледь не цілуючи йому бампер. Той зміщується трохи в бік внутрішньої частини траси, хонда й порш, як каченята, перебудовуються на зовнішню, щоб там обійти противника. Але форд різко викручує кермо й вертається на попередню позицію, підрізаючи обох, і ті злегка гальмують, щоб і справді не вгепнутися. Двісті метрів — поворот. Час. Я вирулюю на внутрішню, готуючись до фліку. Сто метрів. Викручую кермо в протилежний, ледь не втаранившись у порш, затим — у правильний напрямок. Задня вісь красиво вирівнюється в повороті, колеса ледь не черкають бордюр. Бризки летять з-під коліс, стіною закриваючи мене від хонди та порша, що зненацька опинилися позаду. Форд притуляється навпроти мене. Я підлаштовуюся в його аеродинамічний потік і зрівнюю швидкість.

П’ять секунд — і ми перетинаємо лінію фінішу — вона ж лінія старту. Форд перший, я — відразу за ним. Хоч перемога й не в моїх руках, але я все одно почуваюся страшенно щасливою. По-перше, у мене друге, а значить, я упевнено рухаюся кар’єрними сходинками, а по-друге, той хлопчина — чи хто б там не був — заслужив. 

Я вже загальмовую, як зненацька лунає постріл. Порш позаду — буквально в кількох метрах від мене — починає вихляти, не минає й кількох секунд, як він перетинає площу й врізається капотом у Щигля. Той з буддійською стоїчністю не зважає на цей інцидент. 

Гм, це ж уже було. Не оригінально. 

Ударивши по гальмах, я прямо викочуюся з машини й швидким кроком рушаю до Щигля, мружачись від дощу, що закрапав в очі. Довкола порша починають збиратися інші авто й люди. Через пережите хвилювання я погано думаю, у голові каша, і тільки зараз я розумію, що в мене скажено калатає серце, тепло швидко покидає тіло під холодним дощем. До мене не відразу доходить, що бути на відкритому просторі після звуку пострілу — найгірша з ідей. А ще пізніше я усвідомлюю, що, найімовірніше, тільки що відбулося. 

— Нево! Нево! — я розвертаюся й навіть не помічаю, як у мене влітає Вінц і прямо затуляє усім тілом від невідь-чого. Він теж уже мокрий. — Давай, швиденько, ходімо. 

Він штовхає мене до своєї ауді, яка стоїть найближче. Я однаково озираюся на порш. 

— Вінце, я хочу поглянути, — уперто не рушала з місця я. 

Детектив кілька секунд просто дивиться на мене, а потім виразно вигинає брову й безпринципно штовхає знову.

— Я піду подивлюся, розкажу, що там, пізніше. Давай в машину, Нево.

— Ну Вінце!

— Ні, Нево, не зараз. Давай.

Сама здивувавшись від того, що сил на протести не лишилося, я таки залізла у Вінцову ауді й спочатку сумно провела його постать поглядом, потім глипнула на свою тойоту віддаля, а затим зосередилася на місці аварії: купа людей, машин, до яких тепер доєдналися автівки поліції з мигалками, спецпризначенці, які розбіглися прочісувати територію в пошуках того, хто стріляв (як усі швидко сюди з'їхалися! От що значить центр міста!). І Щиголь, якому абсолютно на все байдуже.