Розділ 5. Вип’ємо на щастя (3)

Цього разу мені відводять місце в першому ряду. Макса нема, тож ми з хондою двох ділимо першість. У голову лізуть дурнуваті думки: що цього разу в мене не вийде, що тоді мені допомогло те, що я перед тим розігріла шини, а тепер це не спрацює. У якусь мить це переростає в паніку, яка злітає лиш на мить — коли позаду хижим звіром притуляється знайомий чорний форд. Отямлююся лише тоді, коли під пальцями рипить обшивка керма. 

Видихай, Женев’єво. Це має бути весело. Ро-зва-га. 

Весело, еге ж.

Я знову вмикаю музику й примусово розслабляюся, повільно, палець за пальцем, м’яз за м’язом. Якщо я все контролюю, значить, їду недостатньо швидко. Щоб виграти, треба перетнути межі контролю. А для цього треба трохи легше все це сприймати.

Перед нами на центр дороги виходить той хлопець (треба вже врешті дізнатися його ім’я) і проводить відлік. Машина готово відгукується на кожен мій рух. Добре. У тонованих вікнах хонди поряд грають відблиски синюшного світла. 

— Break up with your girlfriend, yeah, yeah, ‘cause I’m bored. 

Я помічаю тільки останню секунду відліку — і зриваюся з місця. Моє завдання зараз — не дати нікому мене обігнати, але я його вже з тріском провалила, оскільки хонда набирає собі швидкість, наче з’їжджає з гірки в морозну погоду. 

Я прикушую губу. Чортів мокрий асфальт.

Позаду мене тримається форд, але обганяти поки ніби не збирається. Зате, схоже, збирається порш. Я нервово починаю виглядати ті чортові зелені прапорці й частково радію, що хонда попереду — можна триматися за нею. Неонове світло віддзеркалюється на рівному, наче скло, асфальті, розтікається в калюжах, наче фарба. Бризки летять навсібіч, склоочисники працюють наповну, аж дратують. 

Перший поворот — і ми рядочком, наче гусята, заскакуємо під міст. Чути рев мотора й свист турбіни. Порш таки обганяє нас із другом фордом. Ну що ж, ми йому помстимося. Мабуть. 

Збоку підпирає мазда, форд обходить нас обох, малюючи червоні дуги фарами в темряві. 

Змовилися чи що?

Я роблю ризикований в таких погодних умовах маневр: коротке гальмування, ручник, заїжджаю на внутрішню, зустрічна полоса, скошую трошки по тротуару й заходжу в поворот раніше. Вода з калюжі бризкає на скло, двірники ледь встигають.

Губа вже болить. 

Поворот управо, за кілька метрів — уліво. Я тих прапорів навіть не бачу, не певна, чи бачить їх водій хонди. Але хай там як, я їду за фордом, форд їде за поршем, а порш — за хондою. Мазда не відстає від мене — було б, мабуть, дивно, якби відстала. 

Влітаємо в тунель — тут через відсутність дощу й через стабільне освітлення ситуація трошки краща. Уперше за довгий час пряма. Хоча це не грає на мою користь, я все одно їй радію, бо теж можу трохи набрати швидкості. 

Закінчується тунель, повз машину проминає Щиголь. Починається друге коло. Я вовтузюся на місці й зручніше перехоплюю кермо. Тепер маршрут знайомий. Тепер гра ускладнюється. Хоча куди тут складніше — я майже остання. Тісний в'їзд, і я зціплюю зуби, коли задню вісь веде. 

«Без призового не повертайся…» 

Завдання прийняте, Часіку. 

Поворот під міст — я кидаю машину спочатку в протилежний бік, а потім у потрібному напрямку. Задня вісь вирівнюється швидше, мазда притуляється за мною. Правильно, сиди там. Порш попереду заносить, він ударяється об відбійник, сиплючи іскрами, і доєднується до мазди в моєму хвості. А форд упевнено обходить хонду, яка весь цей час тримала першість. 

Починаю входити в поворот ще задалеко, намагаючись зрізати й виграти час. Машина продрифтовує, виходить з одного повороту й заскакує в інший не вирівнюючись. Далі — знову тунель. Треба зараз відірватися від мазди та порша, щоб під час довгого відрізку вони мене не обійшли. 

Хонда в тунелі знову обходить форд. І так ми тримаємося до мосту третього кола. 

І тут я розумію, що промахнулася. 

Знаю про водостік ліворуч: якщо ковзнути колесами по решітці, можна різко збільшити кут заносу й зрізати траєкторію. Можна зробити різкий поворот, можна, чорт забирай, урешті обійти той форд. Але я промахнулася. 

Решітка лишається правіше, колеса хапають порожнє місце. Тойота ковзає бортом, задок зриває. Машину зненацька підкидає, колеса втрачають щеплення. Кут стає зарізким, мене розвертає. Тут форд пригальмовує, обходить мене ззаду, притуляється зліва й злегка штовхає мене в бік, даючи шанс вирівнятися. Я ловлю зчеплення й натискаю газ. Пальці заледве не зіслизають зі шкіри керма.

Хонда досі попереду, ми з фордом тепер ідемо на рівні, майже однаково. Порш нас таки обігнав і йде другим за хондою. Я кидаю короткий погляд на чорне крило форда праворуч: я їду по внутрішній, він — по зовнішній. Колесо до колеса. 

І в якусь мить мені видається, що водій мені киває. Водій, якого я не бачу через тоноване скло й ніч надворі, хай яку освічену вогнями міста. 

Ну що ж, сподіваюся, він зрозуміє, що я збираюся зробити.

Друзі! Якщо вам подобаються пригоди Вінца та Неви, то чекаю на ваші вподобайки та коментарі❤️