Розділ 5. Вип’ємо на щастя (2)

— Ти певна, що кількість учасників зменшується, а не збільшується?

— Ще кілька хвилин тому мала в цьому непохитну твердість. 

Ми з Вінцом стояли пліч-о-пліч, оглядаючи натовп, що зібрався на кожній вільній ділянці, який ще можна було окупувати, не заважаючи рухові машин. А потім почали окуповувати вже й проїжджу частину, блокуючи рух. Від кількості людей починало боліти в грудях, голові та навіть у п’ятках. Їх було так багато, що здавалося, варто комусь одному ворухнутися не так — і все це зібрання хвилею впаде, наче доміно.

— Якщо заїзд на Іст-Гіллі для мене видавався логічним і зрозумілим, то як усе відбуватиметься тут, я гадки не маю. Ще якихось хвилин п’ятнадцять максимум — і нас розженуть.

— Можу посперечатися на сімнадцять доларів та бажання, що це все проплачено, а тому проблем не виникне. 

Я повернула голову й із сумнівом глянула на нього.

— Яке ще бажання?

На обличчі детектива з’явилася хитра усмішка.

— Таємне. О, дивися, до нас прямують кислотні штанці. 

Хоча на кислотних штанцях кислотних штанців сьогодні не було, я майже миттєво ідентифікувала й очима відшукала хлопця з минулої гонки. Він і справді прямував до нас із Вінцом, затиснувши під пахвою блокнот. На його обличчі промальовувалося чи то здивування, чи то докір, чи то незадоволення — вгадати було важко. Вінц сперся спиною на свою ауді й кинув на мене смішливий погляд. Що йому так весело?

— Ви сьогодні разом? Ну добре, — буркнув хлопець і взяв до рук блокнота. — Гонка по колу, тут само буде старт і фініш. Кола три. Маршрут нескладний, орієнтуємося за яскраво-зеленими прапорцями. Зійшли з маршруту — вилетіли. Думаю, це зрозуміло й чайникам. Питання?

— Якщо на питання, який ідіот придумав цю ідею з прапорами й відсутність нормального маршруту, мені відповіді не дадуть, то питань нема. 

Хлопчина обдарував мене красномовним поглядом.

— Можете не брати участі — так просто. 

Я саркастично всміхнулася.

— А може, я хочу випробувати, що вам спаде на думку наступного разу. 

— Тоді бажаю удачі. 

Він глянув на мене, потім на кілька секунд спинив очі на Вінцові, кивнув йому й пішов далі. 

Я підняла очі на небо — над містом збиралися хмари, хапаючи й вбираючи в себе світло, що відбивалося від тисячі скляних уламків вікон хмарочосів. Дощ ще не почався, але вологість у повітрі була добре відчутною. Через конденсат асфальт стає ковзким, значить — зчеплення, не женемося, їдемо ліпше обережніше, а не наосліп. Але й сліпстрім тоді недоступний — за кимось навряд довго можна буде приладнатися, якщо почнеться дощ. Погана видимість, бризки — не надто добра штука. 

Сподіваюся, тато передбачив такі погодні зміни й поставив шини з кращим зчепленням. 

Водночас… слизька траса, легка машина, ковзання… Але потрібен контроль газу. Одна помилка — і у водостік полечу я, а не дощові краплі. 

Водостоки. 

— По твоєму обличчю видно, що ти вже виношуєш якийсь дуже лиходійський план, найімовірніше, ще й самовбивчий, — за цей час, поки я думала, Вінц навіть не відліпився від своєї ауді й, склавши руки на грудях, спостерігав за мною. 

Зліва гуркнула та сама хонда, яка обійшла мене минулого разу. Цікаво, хто буде замість Макса, який валяється в лікарні? 

Дорогу вже звільняли для шикування, море людей розходилося, наче протоки річки, розтікалося по тротуарах, балконах, навіть дахах будинків, що стояли по маршруту. Усюди майоріли плакати, не знати які прапори, з динаміків гріла музика, намагаючись перекричати шум юрби, а через високу вологість звуки ледь не виривали барабанні перетинки. 

Застукав дощ, задріботів. Мокрий асфальт встелився неоном, наче зірками. Світлофорні вузли на найближчих перехрестях вимикалися просто в мене на очах.

— Я думаю… 

— Ось ви де! — до нас підбіг Часік, задихнувся, похлинувся слиною та повітрям і, спершись долонями на коліна, глипнув на Вінца. — Тойво… е-е-е… скоро починається. 

— Зараз повернуся, — зненацька сказав детектив і закрокував у протилежний від усього найцікавішого напрямок.

— Вінце! — окликнула я й, поки він розвертався, підбігла до нього. — Устигнеш до початку? 

— Хочеш, щоб я побажав тобі удачі? 

— Хочу, щоб ти спостерігав.

— Я не спускатиму з тебе очей, принцесо, — він підняв кулак і простягнув до мене. Я теж склала долоню в кулак і стукнулася з ним. — Успіхів. Вірю в тебе. 

Я кивнула й повернулася до Часіка. 

— Де Елька? 

Часік витер носа рукавом. 

— Удома. Має до тебе важливу розмову, тож померти під час цієї гонки тобі не дозволили. 

— Щось останнім часом моя смерть — твоя ідея фікс. Ти що, Часіку, хочеш стати Пістолетиком?

Зробивши обличчя каменем, Часік кинув на мене стривожено-здивований погляд. 

— Не жартуй так, Нево. Тьху на тебе. Їдь уже на шикування. І без призового не вертайся!