Розділ 5. Вип’ємо на щастя (1)

Коли ми з Вінцом удвох спинилися у дверях невеликої комірчини на СТО дядька Яннеса, там було так надимлено, що розгледіти двох чоловіків, що сиділи один навпроти іншого з цигарками між пальців, було майже неможливо. Крізь щільну завісу пробивалися лише окремі слова скривленої мови, бо обидва намагалися вдавати, ніби не знали літературної.

— Оце так тусівка, — пробурмотів мені на вухо Вінц і сховав руки в кишенях штанів. Я задоволено всміхнулася. 

— О, це ще не все. 

— Фігню мелеш, дірку в барабані підлатай, ага, — тато вільною від цигарки рукою постукав по голові, — я тобі кажу востаннє безкоштовно — потім буде за гроші, — що еон це вічність, нерухомість, що протиставляється ейдосу! Платона читав? Чи тобі книжки тіко на голову падали?  

Дядько Яннес, коли суперечка сягала полум’ям стелі, весь червонів, роздував великі щоки й що кілька хвилин важко совався на стільчику.

— У тебе шо, замєсть мізків соплі, еть, — замахав рукою татів друг. Говорив він з аж надто характерним акцентом, навіть не намагаючись перевчитися, хоча жив тут уже третій десяток років. — Я тобє те саме й говорів, а ти мені шо? Я ж казав! 

— Та перестань ти щось собі бурмотіти під носа, я ж не розумію! Мене Айрі теж кількох слів японською навчила. Хваджаншіль!

— Це корейською, тату, — склавши руки на грудях, таки втрутилася я.  

— О, Нево, ти що тут? — прокліпавшись, спитав тато — дим так легко не розвівається, — а потім примружився й підвів очі на Вінца в мене за спиною. — А…

— Моя солоденька булочка, жасминка моя, бусінка, Женев’єво, ходи до дядька Яннеса, дядько Яннес скучив, як дурний, за своєю квіточкою, — Яннес розкинув свої широкі обійми й поворушив пухкими пальцями, прикликаючи мене до себе. Я з радістю в них упала, і на мить запах мастила від його роби перебив запах диму. — Хай і кавалер твій проходить, не стійте у дверях. Цигарочку?

— Яннесе! — гарикнув тато, таки відірвавши погляд від Вінца, який позаду кашлянув у кулак. 

— У мене заїзд об одинадцятій, маю забрати машину, — відразу повідомила я. Ледве стрималася, щоб це цокнути язиком: оглянути її так добряче й не встигла. — Часік з Елькою ніде повз не пробігали? Маю до Ельки справу.

— Е-е-е… — тато, здавалося, дещо розгубився й не знав, на що першим реагувати. — Та ні. Як поїхали, так їх і не було. А це… 

Тут нежданно-негадано Вінц ступив на крок уперед і простягнув татові руку. Я застигла. І дядько Яннес застиг, але перед тим устиг підняти кущисті брови. Татко ж аж зі стільчика підхопився, але все одно видавався меншим і худшим за кремезного детектива.

А десь на тому твоєму детективному факультеті не вчили, що краще не влізати в сімейні розмови, га, Вінце?

— Вінсент, кхем… друг Неви. 

— Адам, кхем… батько Неви, який в душі не гріє про наявність такого виразного друга. 

— Ще б ти грів, — гиготнув збоку дядько Яннес. 

— Ми тільки вчора познайомилися, — встряла я. — І вже посварилися. Дякую, тату, я поїхала, па-па.

Я чмокнула батька в щоку, пхнула Вінца в спину й викотилася надвір. Татова тойота стояла якраз біля входу, навіть помита (дякую, тату). Я заплигую на водійське місце якраз тієї миті, коли в кишені знову оживає телефон. Навіть не намагаюся вгадати, чи збігаються номери телефонів — відразу відповідаю.

— Вітаємо, учаснику або учаснице! Місце проведення наступного етапу — центр міста. Просимо прибути на Щигль заздалегідь. Повторюємо: на Щигль. Бажаємо вам успіхів, учаснику або учаснице. Гра в руках тих, хто тримається за кермо. 

Ледь не голодні ігри, їй-бо.

Запис закінчується, дзвінок переривається, і я, перш ніж підняти голову на Вінца, який стоїть з іншого боку машини в кількох кроках, дивлюся на час — дев’ятнадцята нуль сім. Підводжу погляд — Вінц теж якраз опускає телефон від вуха. Вид у нього незвично збентежений. Помітивши мій погляд, він зустрічається зі мною очима й хитає головою. Що б це не значило. Може, хтось подзвонив по роботі. По — і тут я заледве стримую смішок — його де-те-кти-вній роботі. 

З дверей комірчини виходить тато, з виглядом мисливця, що обходить лева, обминає Вінца й підходить до мене. 

— Слухай, Нево, ми з Яннесом трохи поколупалися в ній, — він поплескав долонею по дверцятам. — А сьогодні обіцяють дощ. Скористайся цим по максимуму. Тим мамкиним булкам треба показати, хто в домі господар. 

— Схоже, ним завжди лишишся ти, тату.

Тато гмикнув і слабко всміхнувся. 

— Не лови ґав. Але ти мені скажи, хто цей… У тебе ж ніколи не було друзів, сарделько.

Вигляд у татка не просто збентежений — цілком збитий з пантелику. Він ніби не може провести якісь логічні взаємозв’язки, як в одних площинах можу зійтися я, його донька, яку він у дитинстві й справді називав сарделькою, і якийсь чоловік — не він сам і не дядько Яннес і не Часік, якого він, здається, не завжди сприймав за дорослого чоловіка. Зійтися не в змаганнях, не в бійці за честь астрофізика, не у двобої не на життя, а на смерть, а просто… говорити.

Усі ці думки відбивалися субтитрами в татка на лобі, і через це вид у нього ставав усе більш розгубленим.