Розділ 4. Не розкидайся сміттям, себто доказами (6)

— Антонеску або намагається загравати із тобою, або сподівається, що ти розкажеш йому щось цікаве.

— І до якого варіанту схиляєшся ти?

— До варіанту, що одне іншому не заважає. Але я перший у списку на інформацію, якщо що.

Я пхикнула й помітила, як з-за обідка великої білої чашки усміхнувся Вінц. Він вільно розслабився у великому — навіть для його широких плечей — кріслі й безпам’ятно постукував ногою в такт якійсь пісні, очевидно, відомій йому й невідомій мені. 

— То що з Чізкейком? 

— Сподіваюся, живий. 

— Не смішно. Це має якийсь стосунок до того, що відбулося на вечірці вчора? Сьогодні? Коли то було?

— Так, — подумавши зо кілька хвилин, кивнув Вінц, і знову замовк. Затим поставив чашку на мисочку й уважно глянув на мене. — Яким чином отрута опинилася в тілі Макса, — поки невідомо. Відомо, що камер нема, усі його речі чисті, усі довкола чисті, увесь будинок чистий, тобто технічно якби він торкнувся дверної ручки, то не помер би. Відомо також, що пив він увесь вечір у компанії двох — Часіка й Чізкейка. Часіка ми списуємо, а от Чізкейк. 

Я згадала фото Часіка з пляшкою у ванній. Коли я прийшла туди, Чізкейк теж же там був — малював фіолетовим по склу. Він мені видався таким безпечним, не таким, як сьогодні. І Часік за нього ледь не ручався. 

Я відкинулася на спинку й закинула голову.

— Макс двічі спускався, за словами Часіка. Один раз — щоб щось там з музикою зробити, а другий раз — по вино. 

— Ага, це я теж чув. Але ніхто його перший раз на кухні так і не побачив. Тільки вдруге, коли по випивку прийшов. 

— Не дійшов, виходить?

Вінц перетяв плечима й більше не відповів. 

— Усе одно не розумію, чому ти слідкував за бідним Чізкейком, — наполягала я.

Детектив зітхнув і покрутив зап’ястям, наче воно йому боліло.

— Бо він поки єдиний підозрюваний. Не Часіка ж мені заарештовувати. 

— Там цілий будинок підозрюваних.

— Тебе теж заарештувати?

Я кинула на нього засуджувальний погляд, а затим утомлено зітхнула.

— Гаразд, розберемося. А звідки ти взагалі… — та не встигла я договорити, як Вінц мене перебив:

— Чому ти вирішила стати гонщицею?

Я повела бровою.

— Несподіване питання. 

Вінц відліпився від спинки й підсунувся ближче до столу, сперся ліктями на коліна й зобразив на обличчі щире зацікавлення. 

— Я серйозно. 

— Ну, я думала, що з мене вийде поганий водій. Не надто вправний. У мене тато колишній гонщик. Професійний, до речі, — я підвела вказівний палець угору, наче знак оклику. — Ну, у цих колах від мене не вимагали професійності, вправності абощо. Вимагалося лише бажання сісти за кермо й крутити його, як виходило. Я досі живу за цим правилом. 

— Робити те, що не виходить найбільше? — тепер брову вигнув Вінц.

— Так, — я широко всміхнулася. — Чоловіче, я вивчилася на астрофізика, хоча в школі не могла два плюс два скласти. 

— Ти скажена.

— Саме тому я досі тут. Мені не шкода. Робити те, що виходить, нудно. Воно виходить — на тому все. 

— Але ж тепер у тебе виходить. Щонайменше з гонками, не знаю, як з астрофізикою. 

Я не стрималася — теж схилилася нижче до столу, примружила очі й усміхнулася самими кутиками губ. На цей рух Вінц опустив очі.

— Ти знаєш, що таке відчуття невагомості? Це відсутність відчуття ваги. Це коли на тебе, матеріальне тіло, що вільно рухається у полі тяжіння Землі, діє лише ця сила тяжіння, без реакції опори з боку площини, без тиску частинок. Невагомість — це коли на тебе нічого не тисне. Так от. Коли я їду за кермом на великих швидкостях, у якийсь момент відчуваю невагомість. Відчуваю, що моє тіло втрачає гніт ваги. І я літаю, хай як це по-дурному звучить.

На останніх словах я ткнула пальцем йому в груди, і Вінц глянув на нього, наче не міг зрозуміти цього руху. 

— Цю відповідь ти репетирувала?

— І не мрій, пане приватний детективе.

Він схопив мене за вказівний палець і злегка стиснув.

— Звідки стільки зневаги в голосі? 

— Ну не знаю, — я спробувала зігнути палець, але не вийшло, — ти ж другий Еркюль Пуаро, вгадай.

— Ти ж розумієш, що я не той приватний детектив, який тобі уявляється? Я більше… схожий на приватного адвоката, проте виконую дещо інші функції. 

На моєму обличчі вималювався настільки очевидний скептицизм, що Вінц насупився.

— Мене не цікавлять чужі дружини, зазвичай я шукаю чужі гроші, чужих свідків, чужі махінації. На замовлення. Чому б ні? Це весело.

— Звучить надто пафосно, пане приватний детективе, виправляйтеся. Ви точно не милий француз Пуаро, який кричав «яке щастя, мене ледь не вбили»? 

— Це більше схоже на тебе.

Я на мить зависла, задумалася, а потім, розсміявшись, кивнула.