Розділ 4. Не розкидайся сміттям, себто доказами! (5)

Не встиг він щось відповісти, як я вистрибнула на асфальт, на якому вже не лишилося й сліду від дощу, і закрокувала назустріч знайомому незнайомцю. Хоча той ішов згорбившись і втупившись собі на ноги, коли я наблизилася з моторошною усмішкою Фреді Крюгера, він підвів голову й закліпав на мене з-під чорного капюшона, навіть стишив хід.

— Привіт! — я замахала йому й усміхнулася ще моторошніше. — Чізке-е-ейку. 

— Ми знайомі? 

Хлопчина був низеньким, заледве доходив мені до середини обличчя, але від нього йшла якась неприємна, темнувата аура, наче зараз лівою вільною рукою, якою не тримав телефона, з кишені він витягне мою ляльку вуду й почне штрикати її голками. 

— Зі мною якось не звикли знайомитися, — я невизначено перетяла плечима, стараючись не дивитися назад, чи вийшов Вінц з машини й чи пішов у парк. — А от я з тобою добре знайома. Бачила тебе кілька разів. Учора у ванній, де ледь не відкинув копитця Макс, і до того кілька разів у гаражі перетиналися. 

Він стояв і мовчки глипав на мене, ніби чекав на продовження. Я не могла вгадати з його реакції, чи мала рацію, чи помилялася. 

— А загалом…

Це були найвідчайдушніші мої кроки за все життя. Я схилилася й вихопила телефон у нього з пальців, а поки він ошелешено намагався осмислити, що сталося, обернулася й рвонула в парк. Інстинкт самозбереження давно в мене дав збій, нічого дивного, але телефони я ще не крала. 

— Гей! Стій! 

Лишалося сподіватися, що я встигну добігти до Вінца. 

А могло ж і не спрацювати. Він міг стояти стовпом і взагалі не розуміти, що сталося й чому якась скажена стирила в нього телефон. Але я зробила ставку на те, що він таки — хоч якийсь! — гонщик, а тому має відповідну реакцію. 

Зачувши позаду квапливий, швидкий стукіт кросівок об асфальтовану доріжку, я всміхнулася: не помилилася. 

Парк починався відразу за низеньким дерев’яним ковбойським парканом і був просто насадженням дерев, між якими плелися й схрещувалися стежки, помережані такими ж дерев’яними лавками. Біля першої з них стояв товстий дуб з величезним стовбуром, за яким було зручно ховатися — я таке практикувала, тому знала напевне… напевне для себе, але гадки не мала, чи вистачить нещасного дерева, щоб сховати шафу в чорному. Підбігаючи до лавки, Вінца я все ще не помічала: або план спрацював хоч частково, або його за тим дубом і не було. Але виходу не було: треба бігти до кінця. 

— Та стій ти, скажена! Віддай! — прокричало мені ледь не на вухо. На мить здалося, що його пальці вхопили мене за край футболки. Телефон ледь не вислизнув з моєї спітнілої долоні. 

Я обминула лавку й відразу ж вловила фігуру Вінца — але, певно, через те, що очікувала його там побачити, чого не скажеш про Чізкейка. Як тільки він завернув за мною, точним ударом Вінц заїхав йому по обличчю. Хлопець завалився на землю, прим’явши траву. Я зупинилася й ледь сама не осіла на газон. Як виявилося, задихалася. 

— Хороший удар, — закашлявшись, підмітила я й простягнула Вінцові телефон Чізкейка. — Може, згодиться, — але в останню мить смикнула зап’ястком і відвела улов від пальців Вінца, — або можу віддати його Ельці, вона зможе витягнути звідти все, що треба й не треба. Особа, перевірена трьома спільними поїздками й сімома рівненько поділеними між нами двома снікерсами. Під лінієчку. 

Вінц спохмурнів і відібрав у мене телефон. Чізкейк застогнав на землі й вилаявся:

— Лярва! — ударивши по землі кулаком, він іншим витер кров, що потекла з носа. 

Вінц, який уже поліз у телефон, підвів очі й, навіть не смикнувши бровою, чемно завважив:

— Ще одне таке слово в її бік — й отримаєш по ребрах.

Чізкейк слухняно замовк. За кілька хвилин Вінцові набридло стукати по екрану, він простягнув телефон мені й глянув на нашого затриманого.

— Апарат віддаси Ельці, а цього ми подаруємо Антонеску. Секунду, — детектив присів біля Чізкейка, який увесь уже вмився кров’ю й злякано глипнув на свого мучителя. Вінц сунув руку тому у велику кишеню в худі, витягнув дві карти й сховав собі в задню кишеню штанів. Розгледіти напис — і чи він узагалі там був — я не встигла. — А тепер вставай, моє раннє сонечко. 

Я насупилася. Не через те, що погрози Вінца звучали якось моторошно, а тому, що всюди ці карти. Усюди. 

І Вінц про них знав.

— Почекай на мене в машині, — кинув він мені й, заломивши руки Чізкейка за спину, повів його на вихід з парка. Я послідувала за ними, хоча значно повільніше. 

Королева доріг.

Серійний убивця.

Мисливець за головами. 

Думай, мозку, ти зможеш, я в тебе вірю. 

Але забравшись у машину, я так нічого путнього й не придумала. Поклала телефон Чізкейка собі в кишеню, попередньо оглянувши його — на ньому, як очікувано, стояв пароль. Проте телефон, здавалося, ледь не новенький. Зазвичай у всіх гонщиків телефони вщерть побиті — і в мене теж. 

Коли повернувся Вінц, від нього війнуло незвичним теплом. Навіть місця в машині поменшало. Він глянув на мене, а потім уперед на лобове скло.

— Непогано спрацювали, — визнав він. — Але більше так не роби. Хтозна, що з тобою може зробити злочинець, варто йому наздогнати тебе.