Розділ 4. Не розкидайся сміттям, себто доказами! (4)

Пообіцявши зробити все, що в моїх силах, я попрощалася й вийшла надвір. Вирішила пройтися одну станцію метро й сісти на наступній, та не встигла за ріг завернути, як мені подзвонили. Невідомий номер. І чомусь першою думкою — направду непроханою — промайнув спогад про три карти, одна з яких — моя. А двоє інших належать двом людям, яких або вбили, або намагалися вбити. 

Карти. Вони з написами. Серійний убивця. Мисливець за головами. Королева доріг. Мені ще пощастило з підписом. Але чому перша — порожня?

Задумавшись, я забула відповісти на дзвінок. Але хтось не збирався зупинятися й набрав ще раз.

Голос Вінца в слухавці мене не здивував.

— Привіт, що робиш?

— Намагаюся уникати тебе.

— Антонеску порадив?

— На мені жучок?

— Пху, примітивщина! Що цікавого тобі розказали? 

— На мені жучок. Ти сам мав чути.

— Якщо ти будеш мені розповідати, я удам, що нічого не чув. 

Я зітхнула й зупинилася, на що відразу ж отримала критичне:

— Ну, чому стоїш? Ходи сюди. 

Після цих слів я різко обернулася й очима пробіглася по рядах автомобілів, що тягнулися двома смугами руху. 

— Де ти? Слідкуєш за мною, пане приватний детективе?

— О, бачу, таки розмова не минула дарма.

— Вінце, не смішно. Де ти є?

Я ступила ще кілька кроків і тут помітила його чорну ауді під рядом низеньких пишних ялинок. Наступної миті мене взяли сумніви — чи мало в місті чорних ауді, — але я відразу ж їх відкинула. Нема часу. 

Я перебігла дорогу — в недозволеному місці, до речі, — і, наближаючись до машини, помітила у приспущеному вікні половину обличчя Вінца. Він безбожно всміхався. 

Заплигнувши на пасажирське місце, я врешті розслабилася й витягнула ноги. 

— Мені, звісно, дуже приємно, що я така важлива особа, що за мною стежить сам пан елітний приватний детектив, але дозвольте спитатися: якого чорта, Вінце?

— Маленького, Нево, маленького, глянь туди, — він підборіддям кивнув уперед. 

Я зробила, як сказано. 

Вулиця кишіла машинами, де-не-де стрічалися й люди. Не надто вигідне для пішоходів місце, бо перед перехрестям обривався тротуар. Ще й дорога на дві смуги в обидва боки. Спочатку я не могла зрозуміти, куди саме він указує, як зір прояснився й зненацька вихопив знайому фігуру. Навіть дві.

— Фаб’єн? 

Як тільки ми з ним розминулися? Він без машини — щонайменше я не бачила жодної мені знайомої довкола, — але з іще якимось хлопчиною, який видавався мені віддалено на когось схожим, але зловити цю схожість я не могла.  

— А кажеш, нікого не знаєш, — гмикнув Вінц. 

Я не зреагувала. Не всіх людей, яких знаю я, варто знати йому. 

— І що з ним не так? Зрадив дружині? Украв гроші? Не заплатив штраф? 

— Ну, у нього кілька грішків за душею, але поки я не за ним, а за тим, з ким він так мило теревенить. 

— Говориш як якийсь янгол смерті.

На обличчі Вінца розквітла кровожерлива усмішка.

— А що, мені подобається. 

І тут Фаб’єн попрощався зі своїм другом і пішов геть. Вінц поряд підібрався, та і я з ним заразом. До чорта знайома фігура, аж боляче від того, як мозок намагається її згадати, а не може. 

Хлопчина роззирнувся, постояв на місці мить, витер носа рукавом і рушив у наш бік. Хоч убий не могла згадати, хто то є, хоч й обличчя було знайомим. Хай тобі грець, дурний мозку. 

Зненацька в голову скакнула ідіотська, але дуже весела ідея. Дякую, мозку, не такий ти вже й безнадійний. 

Я відчинила дверцята й висунула одну ногу, обернулася до Вінца й хитро підморгнула.

— Зустрінемося в парку позаду. Біля першої лавки.