Розділ 4. Не розкидайся сміттям, себто доказами! (3)

У метро я їздила рідко, відколи отримала права. Але поки ходила до школи, то мені можна було видавати грамоту почесного жителя метро: я там проводила стабільно з півтори години на день. Заходила завжди в перший вагон з початку у треті двері. Завжди займала крайнє місце, якщо воно було вільне, — щоб хоч щонайменше в один бік не отримувати стусанів ліктями. У метро я прочитала книжки, які б ніколи ніде більше не прочитала (наприклад, «Принцесу Кловську». А потім ми з Елькою подивилися La Belle Personne, казали, що то по мотивах). Бо робити більше нічого, а, нагадаю, півтори години треба було чимось зайняти. 

Від того, що я сьогодні повторила свій шкільний ритуал, стало якось тепло на душі. Я відчула прилив збудженого поколювання, зайнявши крайнє місце, й очима пробіглася по рекламних афішах, розвішених усюди. Порозглядавши ще й людей на додачу, я зійшла на одній з центральних станцій і піднялася назовні. Поліцейський відділок розташовувався за хвилин десять ходьби в бік парку. 

За тринадцять я вже сиділа в досить затишному кабінеті офіцера Антонеску й чекала, поки він зробить мені чай, якого я не хотіла. Та відмовлятися не стала, бо чай — така ж банальна ввічливість, як привітання. 

Офіцер намагався видаватися приязним та дружелюбним. Коли я прийшла, він сортував папери на столі, але покинув цю справу й розплився в щасливій усмішці, наче я принесла йому пиріжків, як Червоний Капелюшок бабусі (хтось колись задумувався про те, що вовк міг з’їсти Червоний Капелюшок і принести пиріжки бабусі й обманом змусити її повірити, що він — її внучка?)

Тепер побіля монітору стояв просто досить поважний стос. 

— Про те, що я була в тому будинку, де отруїли вчора Макса, вам Вінц сказав? — вирішила відразу спитатися я, щоб не відкладати справу до нових віників. 

— Та ні, — Антонеску, здавалося, щиро здивувався такому питанню. — Ми з ним не бачилися, відколи роз’їхалися від закинутого парку розваг. Ми йому щось там надсилали, якісь відомості, але навряд йому це справді потрібно. Як на мене, він усе дізнається ще раніше, аніж я. 

— Він не з’являється на роботі? 

— Не знаю. Він же не тут працює.

Я насупилася.

— А де? Я думала, він поліцейський. Щонайменше… вчора так здавалося.

Антонеску розсміявся, відкинувся на спинку крісла на коліщатках і навіть трохи відкотився. Чай у його чашці ледь не розплескався по білосніжній сорочці. По кабінету ходив запах м’яти й чебрецю — я легко вловила знайомі запахи, адже тато, як не дивно, теж обожнював цей чай. 

— Ні, він приватний детектив. Просто добре розбирається в таких справах, що стосуються гонщиків — займався таким кілька років підряд, — а ще й сам просив, коли що, дзвонити йому в таких випадках, — офіцер розвів руками. — А нам не шкода, якщо йому подобається.  

— Приватний детектив? — я скривилася. Антонеску з моєї реакції розсміявся лише сильніше. 

Для мене приватний детектив звучало геть несерйозно, не до ладу суворому Вінцові. Навіть із Шерлоком Голмсом асоціяцій не виникало, хоч щоб якось підтримати рівень його репутації в моїх очах. Приватний детектив. Чим він займається? Вистежує невірних дружин? Збирає інформацію щодо конкурентів?

— Тоді звідки вам відомо? 

— Я ж у поліції працюю. Мені все відомо. 

Я примружилася. Навряд все, чоловіче, ой навряд. Хоча не могла не всміхнутися на пафосну погордість, із якою Антонеску вимовив цю фразу. 

— Власне, я вас викликав з дещо іншого питання. Вертаючись до наших баранів… себто трупів і недотрупів, — він витягнув зі стосу папірець. — Судмедекспертка стверджує, що рана нанесена з близької відстані, адже є сліди опіків. Отже, або він сам у себе стріляв, або хтось, хто сидів поряд. Може, за ніч ви згадали, когось бачили там? Погодьтеся, версія із самогубством виглядає ідіотськи. 

Офіцер усміхнувся приязно, майже по-дружньому й старанно м’яко подивився мені в очі.

Я так само старанно м’яко відповіла йому:

— Ні, господарю, Добі нікого не бачив. Як Добі вже й казав учора. 

— А на вечірці?

— На вечірці Добі бачив багато людей.

Виявилося, Антонеску мав одну прекрасну рису — терплячість.

— Знаю, що ви там були не самі. Ваш друг Чеслав увесь час був побіля постраждалого.

Справа запахла не просто смаженим — там горіле вже вуглинками посипалося. Але дурнувату м’яку усмішку я втримала.

— Друг Добі був не менш п’яний, ніж постраждалий. Як чіп п’яний. Я-к-ч-і-п. Добі заледве забрав його додому. Приватний детектив Вінц може це підтвердити.

— Ясно.

Антонеску допив свій чай, потягнувся рукою до тумбочки й витягнув звідти дві гральні карти. Одна була чиста, друга — з написом. Він поклав їх на стіл переді мною й навіть легенько підсунув у мій бік.

Серійний убивця. 

Я кілька секунд порозглядала карти, а потім підвела погляд на Антонеску, для поважності двічі кліпнула. Той з уважністю спостерігав за мною, не надто й стараючись це приховати. 

— Вам знайомі ці карти?