Розділ 4. Не розкидайся сміттям, себто доказами! (2)

Водієм я таки була вправнішим, аніж пішоходом: тричі задивившись на світлофор для машин, я ледь не втрапила під колеса. Мене встигли тричі покрити лайкою, тож на мені тепер тришаровий щит і лайки, і води після ранкового дощу. 

Я злилася: Часіка в мене вкрали, не встигла я його й допитати, машину забрали, тож тепер я тинялася вулицями в марному сподіванні дійти дзену, подихати фібрами душі й сягнути нірвани. Загалом, я просто хотіла заспокоїтися. А оскільки я злилася, то йшла довго і багато, тож зовсім не здивувалася, коли почався підлісок, який відмежовував дорогу від пляжу, а далі — і водних глибин. Я дійшла до того місця, звідки вчора все й почалося. 

Місце, де проїхалася некерована машина, було видно відразу: поламані гілки, покоцані деякі стовбури дерев, зім’ята трава. Підлісок був негустим, але все одно той водій міг запросто поцілуватися лобовим склом з деревом, а не з каруселлю. Хоча, певно, йому однаково. 

Думка раптово зачепила мене, наче гачком вудочки. Перед очима майнув спогад приїзду на місце трагедії Вінца: бачу, як він виходить, як махає офіцерам, що нема гальмівного шляху, а я переводжу погляд і бачу… що? Труп. Трошки крові тут і там. Я спеціально не придивлялася жодного разу, як випадково таки переводила на нього погляд. Але зараз уява чомусь дуже добре намалювала портрет чоловіка з порізаним зморшками лобом. У нього на грудях була дірка від пострілу. 

Я підійшла туди й глянула на карусель, яка й спинила синю субару. Затим обернулася й вийшла до проїжджої частини, стала на самому краю тротуару й захиталася вперед-назад, поціджуючи сидр зі стаканчика.  

Власне, що це значило? Що карусель не винна, вона нікого не вбивала. Що чоловік, певно, був мертвий до того, як вони трагічно зустрілися, — що певним чином пояснює некерованість машини й відсутність гальмівного шляху, але якось же він туди доїхав? Хтось же машину завів? На думку спало кілька варіантів: або працював снайпер, як у батькових улюблених бойовиках, або він сам пристрелив себе (хоча нащо так складно? Сісти в машину, застрелити себе по дорозі, скотитися…), або в машині був хтось іще, хто швиденько вколошкав нещасного й десь по дорозі вивалився. 

Та й хоч би в цьому підліску.

Я обернулася обличчям до ряду дерев, цокнула язиком і злизала солодкий присмак сидру з губ. 

Має бути слід. Машина рухалася хоч і не на шаленій швидкості, але ж і не повзла. За нею їхала я з Елькою. Якщо всередині хтось був і справді випав тут, то має бути слід від удару чи ковзання, бо йому б довелося відразу кинутися утікати, часу полежати й подмухати на збиті колінця нема. 

Отже, де він міг сховатися, щоб ніхто його не помітив?

Умовно — за якимось деревом. Це все минуло за якусь мить, тому навіть найгірша схованка могла виявитися ефективною. Довкола ніде не було камер, тому побачити, хто вчора тут тинявся, можливості не було. 

Я пройшла підлісок і спустилася до каруселі, усе ще обгородженої стрічкою. Перелізла через неї й, зачерпаючи в кроси пісок, почалапала вперед. Ржава карусель привдяглася й начепила на себе ще білу тканину для паруса. На одній з підпірок великими літерами була виведена одна літера — N. Я знайшла вм’ятину, залишену субару, і оглянула пісок поряд — може, щось вилетіло, закотилося, випадково згубилося. Щось важливе. 

Наприклад, моя совість. 

Але нічого корисного не знайшлося. Мені стало нудно й сумно — частково через неуспіх. У мою голову почали закрадатися думки піти додому й насолодитися тим, що там зараз нікого нема. Або знайти батька. Хоча що його шукати? Він сидить у комірці на старій СТО, якою володіє його найкращий друг, який і надзвонював йому вранці. Там зараз достобіса накурено, а на квадратному столі, що займав більшу частину комірки, були розкладені всілякі снеки, яких мами не дозволяють діткам.

Або подзвонити Ельці та Часіку. Хоча це ще гірший варіант. Схожий на безвихідь. 

Саме тієї миті подзвонили мені. Я лише встигла навести камеру й сфоткати велику літеру N — скажу Вінцові, що дуже наполегливо працювала, ось доказ. Але дзвонив мені не він. По голосу, який ввічливо привітався зі мною, я впізнала офіцера Антонеску раніше, аніж він нагадав мені про себе.

— Перепрошую, що турбую, проте подумав, що, по-перше, вам захочеться почути, що вчорашній потерпілий прийшов до тями, — і звідки цей тип знає про те, що я там була? — А ще хотів би попросити вас заїхати на кілька хвилинок до відділку. Маю дещо з вами обговорити. 

Я не знала, чи можна бодай спробувати відмовитися від цієї максимально дивної зустрічі (узагалі хтось пробував відмовитися від рандеву з поліцією? Щось типу «Ой нє, вибачте, у мене манікюр зараз на дванадцяту, знаєте… Ви не в пріоритеті»?) А тому, не знаючи достовірної відповіді на це онтологічне питання, я погодилася, хай й усвідомлювала, що тільки що сама наступила собі на мозоль. Я без машини, а добиратися треба в центр міста. 

Хоч би раз мізками за призначенням покористувалася, Женев’єво.