Розділ 3. Мертві мухи не дзижчать, як не смикай крильця (4)

За ті кілька хвилин, які я спостерігала за маєтком, у ньому перестала плисти музика, просочуючись крізь вікна, і з дверей у холодну ніч висипали усі ті меланхолійно-запаморочені люди з цигарками між пальцями, між якими проминула й вайлувата фігура Часіка. Затим вивезли власника ауді. Останнім показався Вінц — дякувати Богові, на своїх двох. Він спинився на порозі, видихнув так відчутно, що я побачила, як у нього опустилися плечі, світло, що лилося з ліхтаря над ґанком, перетворило його волосся на медову патоку. 

Я не рухалася з місця, поки він сам не закрокував у моєму напрямку. Я стояла не зовсім за гаражем, як він просив, — тепер те місце облюбували ті десятки парочок, які гецали перед тим під пісні Тейт Макрей, тож мені там притулку не знайшлося. Як справжній ізгой, я сперлася на дерево — не певна, яке саме, — і просто чекала. 

Мене він не проминув. Крокував Вінц гулко, наче дуже розсерджений, але коли наблизився, я побачила на ньому лише слабку тінь утоми, наче то йому зараз треба ввімкнути легку музику й закурити сигарету в задимленій куривом кімнаті. 

— Ну?

— Що?

— Нево, — він потер перенісся, — будь ласка. 

— Приємно, звісно, що ти мене просиш про щось, але уточни запит. До того, що відбулося там, — я хитнула головою назад на будинок, — я не причетна. Мої руки чисті. Можливо, нещасного хтось отруїв на вечірці. Таке трапляється. 

Я облизала язиком нижню губу й замовкла, щоб далі не наговорити дурні. Ну так, трапляється. Особливо коли ще кілька годин тому я на власні очі бачила оголошення про відкрите полювання на гонщиків. Мабуть, м’яско переможців смакує ліпше. 

Вінц зітхнув і переступив з ноги на ногу.

— Щось цікаве хоч дізналася?

Я розпливлася в задоволеній усмішці.

— Мене запросили на наступну гонку, якщо це тобі цікаво.

У нього смикнувся куточок губ — це єдина реакція, якої я дочекалася на наступні кілька хвилин. А потім — напевно, коли всі шестерні в його голові таки клацнули, ставши на місце, — Вінц видав:

— Що ж. Сподіваюся, не на останню.

— Не дочекаєшся. 

Він перетяв плечима.

— Не я бажаю тобі зла, Нево. Не я. 

***

Виловивши Часіка біля входу в гараж, я приперла його до дверцят його фіата й тикнула пальцем йому в груди.

— А зараз, Йоріку, у тебе є три секунди, щоб розповісти, що сталося в тому чортовому будинку, інакше наступне, що ти побачиш, так це як Гамлет викопує твій череп.

— А скелет увесь де буде? — жалібно заскімлив хлопець і, не втримавшись на ногах, таки осів на землю. Я схопила його за плече, але підняти його мені сил не вистачить.

— Якщо служитимеш мені вірою й правдою, обіцяю, закопаю тебе з найкращими почестями. А тепер кажи! 

 — Та нічого я не бачив, — майже ображено пробурмотів він, намагаючись зіп’ятися на ноги. — Грали в карти у ванній, пили, фоткалися, усе як завжди. Ну, ти ж знаєш, як воно. 

Я зібгала губи. Ні, не знала, як воно, тому що не напивалася до свинячого писку, на відміну від таких розумників. 

— Так не піде, Часіку. Має ж бути від тебе хоч якась користь, ну справді. Ви пили разом з отим… як його, до речі, звати?

— Та гадки не маю, — йому таки вдалося встати, спершись на капот машини. Не дивлячись мені в очі, хлопчина шмигнув носом. Тримати спину прямо йому все ще було проблемно. — Так, пили разом. З однієї пляшки, з одного горлечка! 

— Майже що сіамські близнюки, — буркнула я й відступила: Часік зробив ризиковий крок уперед, щоб дістатися до дверцят. 

— Слухай, Нево, не муч мене. Пусти додому. Обіцяю, завтра розкажу тобі все як на духу.

— Завтра ти нічого не пам’ятатимеш. Часіку, я тебе не перший і навіть не другий день знаю. З вами ще хтось був? 

— Ну, Чізкейк ще був, але той і слоника за хобіт не смикне! Не те щоб когось убивати! Та й нащо? Вони з тим… ех… нещасним душа в душу сиділи, пісні співали. Правда, потім почали крутити якісь жахливі мотивчики, під які й вино згіркло, тож фіналіст наш пішов униз, казав, він там бачив якогось знайомого, якого міг попросити перемкнути на щось хороше. 

— І що? Вернувся цілий і неушкоджений? 

— Чухався трохи, казав, що хтось напускав комарів. Ми з Чізкейком хотіли його погнати вниз знову, бо вернувся він без добавки, але тут нам спала краща ідея — залізти у ванну й… 

Я виставила руку долонею вперед і спинила його.

— Я зрозуміла, далі давай. 

Часік перетяв плечима.

— Та це, власне, усе. Далі я трошки… випав. 

 Я зітхнула, підійшла до нього й відібрала ключі від машини прямо в нього з пальців. 

— Гей! 

— Часіку, подумай залишками своєї сірої мозкової речовини, як ти в такому стані сядеш за кермо? — я сховала ключі собі в кишеню, підхопила його під руку й потягла до своєї тойоти. — Поїхали, я тебе покатаю.

— Справді? — похнюплено й зовсім тихо перепитав Часік. 

— Угу. 

Він глибоко вдихнув й аж поважчав, наче перестав перебирати на себе частину своєї ж ваги й повністю зіп’явся на мене. Заштовхнути його в тойоту було тепер завданням із зірочкою.