Розділ 3. Мертві мухи не дзижчать, як не смикай крильця (3)

Тут було тихіше. Люди розбрелися по кімнатах, затягнутих димом і тінями. Хтось грав на електрогітарі, але звук ніби повз по стінах, тож визначити, звідки він лине, було неможливо. Коли я зазирнула в ще одну ванну, там хтось розписував дзеркало фломастером. У ванні спав хлопчина, так і не випустивши пляшку з рук. 

— Часіку, — зиркнувши на того, хто взагалі бездумно малював фіолетовим по склі, я кинулася до друга, присіла біля ванни й затрясла того за плече. — Собача печінка, вставай же, забираймося. 

Часік спав. Навіть не так — він конкретно давав хропака. 

Я підвелася, потягнувшись до крана, щоб увімкнути воду, але тут з коридору почувся хрип. Відклавши холодну кару для Часіка, я знову обережно глипнула на дивака біля дзеркала й повільним кроком вийшла в коридор. Біля дверей навпроти, схопившись за ручку, стовбичив хлопець з пофарбованим у біле волоссям, що стояло сторчма. Ну, раніше. Зараз воно, мокре, липло до голови. Я знала його — важко не знати того, хто цієї ночі фінішував першим. Щоправда, не на ім’я — імена запам’ятовую я поганенько. Добре пам’ятаю, що в нього Audi R8 з оновленим двигуном V10, трансмісія з подвійним зчепленням, а двигун з максимальною потужністю понад 600 к.с. Але кілька годин тому він виглядав щасливішим. Зараз його рука стискала живіт, губи сіріли, а очі втрачали фокус. У нього почали підкошуватися ноги. Навколо — жодної реакції. Якісь усі мертві мухи. 

Так! Не треба! Жодних мертвих! Ані мух, ані когось чи чогось іще!

— Ей, гей-гей, — я підбігла й ухопила його за руку, — не помирати тут! Це що, якась нова мода — відкидати копитця, коли я опиняюся поряд?

Руки в нього були крижаними. Футболка ж уся змокла від поту — темні плями проступали на грудях, під руками й на спині. Я обережно опустила його на підлогу — важкий же ж! — й кинулася вниз по сходах майже автоматично — удома ліки батько зберігав на кухні, тож я навіть не подумала, що в цьому будинку все може бути інакше. Хоча я гадки не мала, що шукати. Не знала, що робити. Може, унизу хтось є адекватний і зі змогою реагувати? Або хто ліпше розбирається в таких ситуаціях. 

До чорта, треба швидку. 

Я помчала до вхідних дверей і буцнула їх ногою, роззяпивши. Надворі легше додзвонитися до лікарів. Ще один труп мені не треба, дякую! 

Але не встигла я й кроку ступити з дверей, я мене ледь не шибонуло від удару назад — я носом заїхала комусь у груди. 

— Знайшов. Уже непогано. 

— Вінце! — без жодного попередження я схопила його за руку й потягла в будинок. — У нас майже-труп! 

  — Цього разу ти таки когось уколошкала?

Попри ймовірне гумористичне наповнення фрази, сказав він її з похмурим виразом. Я спинилася й дістала телефон. 

— Іди. Другий поверх. У кінець, а потім направо. Він має бути там. А я зателефоную у швидку. 

Вінц, який і так майже дійшов до сходів, кивнув, злегка повернувши голову, й кинувся нагору. Я вийшла надвір, по дорозі набравши номер рятувальної служби. Уже вкотре за сьогодні. Глянула на годинник на телефоні. А ні, у поліцію я дзвонила вчора. 

Схоже, вечірка таки скінчилася. 

Назвавши адресу й своє ім’я, я не чекаючи кинулася слідом за Вінцом. Цього разу проштовхувалася крізь натовп на другому поверсі упевненіше, штурхаючи плечима всіх, хто не хотів поступатися. Від диму запекли очі. Коли я добігла знайомою доріжкою до місця, де залишила власника файної ауді, Вінц уже був там. І Часік, судячи із задертої на бортик ванної ноги й хропіння, теж на місці. 

Вінц кинув на мене погляд, а потім знову опустив очі на постраждалого. Він його не рухав — той так і лишився в напівсидячому-напівлежачому положенні. Очі заплющені, але дихав, хоч і не дуже рівномірно. 

— Він п’яний, але не настільки, щоб стало погано. Або внутрішня кровотеча, або сильне отруєння. У швидку зателефонувала?

Я кивнула й присіла з іншого боку від хлопця-ім’я-якого-забула. Знову глипнула на Вінца. Той глипнув на мене у відповідь, а затим опустив погляд кудись нижче…

— Знімай куртку.

У мене брови пробили озонову діру й точно збили якийсь супутник на орбіті Землі.

— Перепрошую?

— Треба зменшити втрату тепла. Зніми куртку, укриємо його. Гей, чоловіче, — він поплескав того по плечу. Почулося невиразне мугикання. — Гаразд, у свідомості. Уже непогано. 

Я, зціпивши зуби, таки стягнула свою сувенірну й дуже цінну куртку та накинула її на власника ауді. Той був трохи не в стані оцінити мою добродушність і щедрість, тому довелося добряче постаратися, щоб натягнути завелику на мене куртку на його широкі плечі. А за мить почулися сирени швидкої, і я підвелася, збираючись іти зустрічати лікарів. 

— Зустрінемося за десять хвилин за гаражем, — на секунду підвівши очі, сказав Вінц. — Укажеш шлях лікарям — і сюди не повертайся. 

І сказав він це таким тоном, що я й не стала заперечувати. Хоча, якщо чесно, дуже навіть могла.