Розділ 3. Мертві мухи не дзижчать, як не смикай крильця (2)

Вичекавши, поки він зникне в натовпі, я теж спустилася й пробралася до виходу. Мене виплюнуло надвір, я, наче рибина, стала хапати ротом повітря. Знову оглянула ряди машин, але Часіка так і не побачила. Хай тільки спробує щось у мене ще попросити. 

Я обігнула гараж і сперлася на стінку. Звідси падав пологий спуск до урвища. Не найкраще місце, де можуть блукати п’яні, запаморочені й позбавлені здорового глузду люди. 

Зрозумівши, що ноги мене не тримають, я всілася на землю й згребла пальцями пісок. У кишені жукнув телефон — прийшло повідомлення. Змістивши руку на дюйм праворуч, я пальцем наштовхнулася на папірець. 

Ні. Не папірець. 

Гральна карта. 

Узявши телефон і посвітивши, я підібрала її й розгледіла кривий напис по всій довжині. 

 «Королева доріг». 

Хтось бавиться?

Зітхнувши, я поклала її до попередньої карти в кишеню й глянула на телефон — повідомлення від Часіка. Знову фото, але тепер він лежить у якійсь ванні, обіймаючи пляшку з вином. Мої брови поповзли вгору. Десь тут є такі ванни? Це ж гараж, а не чийсь маєток. 

Холодний вітер торкнувся мого обличчя, я повільно, спираючись долонями на стінку, підвелася й роззирнулася. Треба знайти Часіка й забратися звідси. Ще б знати, де його шукати. Я написала повідомлення, але, очікувано, відповіді за п’ять хвилин так і не отримала. Він навіть у мережі за цей час не з’явився. Часіку, ну чесне слово... 

Вийшовши з-за гаража, я поправила куртку, знову сховала волосся під низ і, шмигнувши носом, підбігла до хлопців, що стояли біля дуже гарного доджа дарта. Але звук заведеного мотора мене трохи напружив — у ньому прослуховувалося сухе клацання. 

Я цокнула язиком, дістала телефон з кишені й увімкнула фото Часіка. 

— За будь-яку інформацію, де зараз цей півень або де ця кімната, скажу, що не так з машиною. 

Двоє з трьох перезирнулися, а третій глянув на доджа й, здавалося, прислухався. Затим усі троє зійшлися поглядами на мені, на моєму телефоні й — нарешті! — пригляділися до фото. 

— Це отам, — махнув третій на найближчий до гаража будинок. — То хата власника гаража. Там теж наші ошиваються. Тусять. 

Я заблокувала телефон, сунула його назад у кишеню й вдячно всміхнулася.

— У вас масло або не дійшло до верхньої частини двигуна, або десь витекло. І дякую! 

Я уже було розвернулася, але перший з них окликнув мене:

— Гей, це ж ти прийшла третьою, так? На старій покоцаній тойоті. 

Я знову крутнулася назад і відчула, як напружилося в мене в животі. 

— Ну? І що?

Не така вона й покоцана.  

Хлопчина виставив руки долонями вперед. 

— Нічого такого, не агресуй, — він перетяв плечима й поплескав по капоту доджа. — Схочеш поганяти — кажи, — а затим простягнув мені руку й злегка всміхнувся, блиснувши сірими очима. — Фаб’ян. 

— Гаразд, Фаб’яне. Побачимося, — я швиденько потисла йому руку й поспішила до маєтку по сусідству з гаражем. Повітря просочилося таким холодом, що тонка куртка вже й не гріла. Або то моє тіло підводило й не віддавало потрібного тепла. 

Я увійшла в розчинені настіж ворота й збігла сходами. Будинок був великим, але, гадаю, ванну, у якій скупаю Часіка, знайду швидко. Не мільйон же їх, чесне слово. 

Зайшовши до будинку, я зрозуміла, що слово «тусять» тут мало дещо інше значення, аніж те, що я спочатку закладала. Вечірка тут кардинально різнилася від тієї, яку я застала в гаражі. Тут застиг відбиток темної п’янкості, глумливої розкоші, пропахлої вином та сигаретним димом. З темних надр кухні разом з куривом просочувалися відбиті від стін звуки контрабаса й пісні Asal: 

— I’m gonna leave you scarred, you’re gonna leave the door forgetting who you think you were…*

Оздоблені деревом стіни відбивали пурпуром. Я оглядала утомлені обличчя людей на диванах, їхні заплющені очі, що мінилися під пульсуючим світлом. 

— …before me. It’s for the better babe… 

Збоку тіснилися сходи нагору. Бінго! Проштовхнувшись між людьми, що, не зважаючи ні на кого більше в цьому всесвіті, намагалися пританцьовувати геть не танцювальній мелодії. 

— I don’t deserve you, better leave and hope for better days. 

Хтось заснув на підвіконні, хтось гучно цілувався в тіні камінної ніші. Я швидко глянула й відвела очі. Бідненькі, аби не з’їли одне одного. 

Піднявшись на другий поверх, я знову опинилася в людському коридорі. Такі ж розніжені, утомлені, меланхолійні обличчя шикувалися під стінами. Я повільно пішла вперед, розглядаючи двері. Мене штовхали плечима, куртка ніби поважчала на кілограм десять від мого поту, що змусив футболку прилипнути до хребта. В одній з кімнат з розчиненими дверима чувся дзвін скла — двоє хлопців кидали келихи об стіну, граючись у «хто більше розіб’є». Пісня з першого поверху змінилася наступною, і та вгризлася підлогою приглушеними низькими частотами, що вібрували по стінах. 

Перші двері до ванної, яка зустрілася мені на шляху, просто не відчинилися. Завернувши за рогом, я опинилася в ще одному відокремленому всесвіті цієї дивної вечірки. Іноді мені здавалося, що я блукаю по Країні Див і десь біля наступних дверей на мене вискочить балакучий гриб із сигаретою в ніжці.

Де ж ти, Часіку?

***

* Тут і далі — цитати з пісні ‘Don’t follow me’ Asal