Розділ 3. Мертві мухи не дзижчать, як не смикай крильця (1)

Asal: Bartender & No Good

Коли я підходжу до гаража, я все ще ненавиджу Вінца за його останні слова. Кажуть, що відчуття образи існує дванадцять секунд, а все, що нас мучить далі, — відголоски цього відчуття. 

Не знаю. Я ударила об двері кулаком так, наче то була пика шафи в чорному.

Часік сказав, що в мене немає вибору і я маю сюди прийти. Хоча прийшла я не так заради Часіка, як через свою обіцянку Вінцові — може, трапиться щось цікаве. А тепер місцезнаходження Часіка невідоме щонайменше сімнадцять хвилин — саме тоді я отримала від нього розмите фото, де він стоїть на капоті свого фіата. Мабуть, сплутав мій номер з номером Ельки. Але, пробігшись очима по машинах, що безладно згромадилися перед гаражем, я так його і не знайшла. Підвела голову, глянула на чорне, без жодної зірки небо й видихнула. Люблю космос. Там порожнеча, безмежжя, відсутність усіляких ідіотів. Спокій, який цьому місцю й не снився. 

Гараж, здавалося, от-от загарчить, наче старий мотор, роззявить свою помальовану пащу-двері й виплюне в темряву ночі все те море людей, що забилося в нього. Ставши в проході, я не була певна, що проберусь туди, не втративши куртку, не заробивши кілька переломів у ребрах і не зацідивши комусь кудись. Людей було так багато, що дівчата позалазили хлопцям на шиї й виливали з пляшок пиво комусь до горла. На великому екрані на протилежній стіні крутили запис перегонів — я вловила момент, коли ми з фордом разом заходимо в шпильку.

Миготливе синьо-зелено-червоне світло сліпило й змушувало мозок згортатися в трубочку. Здавалося, воно стирає тобі пам’ять, перетворюючи на подобу рибки-хірурга. Музика гупала так гучно, так відчайдушно, що аж земля під п’ятками двиготіла, а по шкірі пробігали імпульси й сирітки. П’ять хвилин — і я виходжу. Часіку, ти в мене будеш три місяці відмивати бруд з коліс, обіцяю. 

Хтось поплескав мене по спині й навіть щось пробурмотів на вухо, обдавши шкіру гарячим подихом і запахом пива, але я не розчула. Натягнуто всміхнувшись й намагаючись не уявляти, як з милом відмиватиму вухо й бажано мізки, кивнула ще кільком хлопцям, які вітали мене з призовим місцем. Я не знала їхні імена, проте добре пам’ятала, що обоє промишляли краденими запчастинами. 

На екрані крутнули момент фінішу. 

Я й справді фінішувала третьою. Захват. 

— Якщо схочеш покататися, я завжди буду радий, — муркнув ще хтось мені на вухо, але коли я крутнулася в той бік, мене захлеснуло хвилею людей. 

Тут чиясь рука лягла мені на талію й легенько підштовхнула — і, наче вода Червоного моря перед Моїсеєм, натовп розступився, хоча, здавалося, просто фізично не міг цього зробити через відсутність простору. Я хотіла було обернутися, але тут же чоловічий голос мене попередив:

— Краще пройдімо в комфортніше місце спершу, — хоч і звучав голос м’яко, тіло відчутно напружилося, наче хтось намотав мої нерви на кулаки. 

Мене знову легенько підштовхнули в спину, і всередині з’явилося відчуття, наче мене ведуть під конвоєм. Небезпечна злочинниця вагою в п’ятдесят три кілограми.

Синьо-зелено-червоне освітлення змінилося фіолетовим з відливом, над головою пробилася пісня Тейт Макрей. Я глибоко втягнула просочене димом повітря й ступила на першу сходинку, що вела до невеликого балкончика під дахом гаража — там раніше щось зберігалося, але я не пам’ятала, що саме: туди скидали стесані шини? Зносили крадене? Ховалися від переслідувачів? У поганому освітленні східці зливалися перед очима, миготіли, тому я три рази перечепилася. А може, було б і ліпше, якби я скотилася й збила того, хто йшов позаду, з ніг. У мене аж на спині піт виступив. 

У мить, коли я ступила нагору й обернулася, увесь сповнений ущерть гараж заволав приспів, людська хвиля ринула вгору-вниз.

— Здається, ви мене переслідуєте. 

Хлопець, імені якого я так і не знала, усміхнувся мені й сунув руки в кишені. Тепер на ньому були звичайні чорні штани з багатьма кишеньками, а не страшні шорти.

— Хотів би привітати вас з таким феєричним початком, панно Єзерська.

— Це не початок. Але дякую.

— І все ж. На вас ніхто направду не покладав надій, гадаю. І тут третє місце. У вас не день, а маятник Фуко. Це ж треба, що ви вирвалися вперед у першій серйозній гонці сезону саме в той день, коли сталося перше вбивство гонщика. 

Я заплющила очі. Може, у мене дезодорант, який приваблює всяких незрозумілих кадрів? Або справді день такий? 

— Не боїтеся? Може, не варто було так різко стартувати? — продовжив він.

— А ви? Боїтеся? Мене, наприклад?

«Ти хотів би, щоб я була останньою, так?»

«Так, я хотів би, щоб ти була останньою».

Голос Вінца у моїй голові (киш-киш!) заглушив навіть мозкоподрібнювальну музику. 

— Ні. За вами було приємно спостерігати, якщо чесно. Зрідка можна знайти таке задоволення для очей. 

У нього смикнулися кутики губ — і цей рух, частково саркастично-іронічний, легкий, ненапружений, ніби натякав на щось інше. Та гратися в інтерпретації не мала бажання.

— Що ж. Маю подякувати? 

— Не варто. Перш за все, ваша винагорода, — він дістав з кишені акуратну пачечку стодоларових купюр (як у дешевому бойовику, який любить мій татко) і простягнув мені. Я, гмикнувши, не відмовилася. Хто ж знав, що вигравати так вигідно? — А по-друге, як щодо наступної гонки?

У його очах грали фіолетові виблиски. Він ніби намагався мене зачарувати, кинути мені виклик, узяти на слабкість, на те, щоб я здалася, відступила, хоча його слова, усе, що він сказав перед тим, мали на меті зовсім протилежне. І він чудово знав, як це спрацює.

Юнак простягнув мені жилаву руку, і я без сумнівів потисла її. Світ розірвало від гучного сплеску музики й світла. Пачечка стодоларових купюр у кишені гріла душу й серце. Уже уявляла, на що їх витрачу.