Розділ 2. Махай крилами навіть у салоні (2)

«Спочатку, як тільки сідаєш у машину, перевір, чи тобі зручно, чи ноги дістають до педалей, чи тобі все видно. І лише тоді сунь ключ у замок запалювання, перевіряй, чи стоїть коробка передач на нейтральній, і знімай з ручного гальма. Тобі перш за все має бути зручно». 

Слова батька пролунали в голові із різкою несподіваністю. Я зовсім не гадала, що спогад увірветься в думки прямо зараз, саме в цей момент. Спогад, як тато вчив мене тому, що вмів сам, — кермувати машиною. 

Мабуть, зараз я робила найменше, чого б він хотів. Я розвернулася і їхала геть з гонки. Що б він зробив, якби побачив це? Зрозумів би, що я намагалася зробити? Певне, що зрозумів би. Йому ніколи нічого не доводилося пояснювати — він усе й так розумів. 

На сусідньому сидінні засвітився телефон, і я, перемкнувши передачу, піддала газу. Часік власною персоною.

— НЕВО! — верескнув він. — Ти куди?! Початок З ІНШОГО БОКУ. Я поставив на тебе свої останні п’ять доларів, ти куди-и-и-и?

— А ти ризиковий, Часіку, — сміхотнула я й збила дзвінок. Сподіваюся, його не вхопить інфаркт. Як там казав хлопчина в шортах? Три хвилини? 

Минула перша. 

Машина набирала швидкості, попереду стелилася пряма порожня дорога, що вела від Іст-Гіллу до міста. Я, навіть не дивлячись, ткнула пальцем і ввімкнула музику. І поки техніка думала, я, криво всміхнувшись, різко викрутила кермо й розвернулася. Скрипнули шини, наче натерте до блиску скло. Здавалося, татова тойота була готова розривати це полотнище ночі. 

Минула друга. 

Схоже, алкоголь подіяв трохи запізно — хоча скільки там я його випила? У голові приємно спорожніло, центр тяжіння змістився до моїх рук, що вчепилися в кермо, і до грудей, у яких яскравою кулькою росло, надувалося відчуття безмежжя. А може, я то все плутала з азартом. Словом, мені в якусь незбагненну мить стало байдуже на все. І схотілося одного — проїхатися на цій клятій гонці так, щоб аж дух забило. Щоб зі мною трапилася амнезія. Щоб я забула про все погане, що сталося до того, і прожила цю скажену мить належно. 

Тойота під моїм натиском, вискнувши шинами, знову схопилася з місця й понеслася під задиркувате «I don’t know who you think I am»* голосом Ріани. Коли я під’їжджала назад до підніжжя, де вже вишикувалися машини, мені здалося, що всі й справді чекали, коли ж я повернуся. Може, розгадали мій маневр? 

Я притулилася в кінці, й тут до мене, гуркнувши дещо дико, наче справжній звір із джунглів, підкотився форд, порівнявся й блиснув фарами. А ти ще хто такий? Якщо в мене й була до того спітніла спина, то це я помітила тільки зараз. Пальці так стисли кермо, що обшивка натужно репнула. Люди за барикадами несамовито волали, махали прапорами й плакатами. 

Чому цього всього не було на першій гонці? Може, у цьому полягав якийсь складний космічний план, якого я не могла розгадати? 

Я глянула на чорне небо без жодної зорі — їх не видно при такому освітленні. Затим попереду загорілися вогні, і всі думки з голови щезли. Ріана заспівала, що не збирається спинятися, поки її не спинять вогні поліції, і я всміхнулася.

Загорілися вогні. Три. Два. Один.

Ну що ж, Вінце, якщо ти десь тут, то не зводь з мене очей. 

Світ зірвався й знову склався в послідовність. Стало тихо, дуже тихо. Я рушаю на пів секунди пізніше, коли дві машини попереду вже стикнулися, як два бики, лоб до лоба, не пропускаючи одне одного. Зате я обходжу їх, навіть не досягнувши першої шпильки. За мною, не відступаючи, чорний форд. Він, потужніший, обганяє мене по внутрішній стороні, але я не злюся на це: мене гріє думка про двох учасників, яких я лишила позаду. Та й, по правді кажучи, не соромно програти потужнішому. 

А крім того — ще не кінець.

Перша шпилька — усі різко гальмують. Попереду супра лізе всередину, підрізаючи ніссан, ледь не влітаючи у відбійник. Дякуємо, що він тут є. Асфальт під фарами ніби висланий папером. Розігріті попередніми покатаннями шини добре зчеплюються, тому я не боюся виходу зі шпильки. Тут я швидша. Тут мій вихід. Тут моя маленька, маневрова тойота ідеальна. Ну добре, вона всюди ідеальна. Та, жаль, я досі не знаю, які її межі. 

А ще я ненавиджу гонки на підйом. Розворот. Друга шпилька, і я ледь не цілую капотом бік чорного форда. Ми обоє сходимо на зовнішню й виконуємо парний дрифт. Кислотний порш вирішує, що йому до снаги обійти мазду, але та не дає йому пропуску. Обом не вистачає місця, бо по зовнішній крутимося ми з фордом. Позаду ніссан, супра, а тепер ще й порш і майже мазда. Я шоста. Клятий форд — п’ятий. Дякую татові за пласку, як сковорідку, машину. Легку, як млинець. 

Плавно натискаю на педаль газу, турбіна свистить. Прямої тут небагато, далі знову шпилька. Серце починає так стукати гулко, що аж болить, до горла котить нудота. Цієї прямої може стати, щоб потужніші машини попереду показали мені свої дупки. Твін-турбо на GT-R веде її так, наче розсікає повітря маслом, наче опору повітря для неї просто не існує. Поряд з нами зрівнялася ще одна тойота. 

Я роблю найкраще, що можу, — прилаштовуюся за потужним фордом, який, схоже, не збирається нікому поступатися позицією, і просто намагаюся не відставати. Слідувати завжди легше. Просто роби свою роботу, Нево, а далі як буде. 

Знову шпилька, знову всі різко загальмовують. Я не можу назвати себе страшним відчайдухом, але заходжу в поворот раніше, ніж потрібно, з внутрішньої траєкторії, пропустивши ще одну тойоту на зовнішню біля форду. Я сподівалася, що не помилилася і біля третьої шпильки біля апексу є той невеликий горбик, який мені допоможе. Кермо різко вправо. Машину трохи кинуло, що я цокнула зубами й вийшла з повороту на пів метра швидше за форда й, звісно ж, тойоту позаду. Яка я там? А ґедзь його зна. Тепер ми з маздою точно розминулися, бо форд змусив її ще пригальмувати на повороті, а сам погнався за мною. Я точно бачу попереду R8 і хонду, але мені їх не догнати — вони вже біля останньої, четвертої шпильки. Носком на гальмо, п’яткою — перегазування. Ручник. Короткий занос. Форд рівняється зі мною, і я хочу накричати, заричати, наче звір, укусити когось. Стискаю кермо й влітаю в останню шпильку. Мене сліпить світло фінішу, і роздратованість посилюється, аж стукотить у голові. Я ковтаю повітря й перетинаю фініш, не давши щонайменше форду випередити себе.