Розділ 1. Щасливі мерці не їздять на гонки (5)

Я кілька хвилин помовчала, розглядаючи склянку.

— То чого тобі треба?

— Усе, що зможеш дістати. Як на мене, якраз тобі пояснювати, що дістати, немає сенсу. 

Жук. Жучара. Жучисько! Він мені не подобається, і я обов’язково колись йому про це скажу в обличчя. Якраз після помсти за зірвані, розбиті вщент мрії про краще майбутнє. 

Я сперлася підборіддям на долоню. 

— Я тебе почула. А ти мені що? 

— Список усіх нелегальних перегонів твій. Навіть закритих, дуже закритих. Елітних. 

Спокусливо. Ду-уже спокусливо. Навіть, мабуть, спокусливіше, аніж стягнути з нього цю кофтину.

Хоча досвіду в останньому в мене нема і тут цілковито мої здогади, але… У барі прохолодно, без кофтини буде йому морозно, на шкірі виступлять сирітки...

Не встигла я прокліпатися, зганяючи картинки перед очима, як тут задзвонив телефон. На подив — мій. Часік. 

Стрельнувши очима у Вінца, я таки узяла слухавку. 

— Алло. 

— Нево, а ти де? — дещо нервово перепитав Елин друг. І мій теж — варто собі про це частіше нагадувати. — Через те що поліція обламала нам усю розвагу з гонкою, тут влаштовують повтор. Щоправда, більше інтриги з учасниками не буде, але це ж додає особливого шарму, еге ж? Коли знаєш, хто на що ладен. Мабуть. То ти плюс чи мінус? Бо до фінішу ніхто не доїхав, певна річ, через дурнуватих поліцаїв, але восьмеро хоча б докупи зібралися на старті. Лише тебе й ще одного чувака не вистачає. Хоча кажуть, що й з першого разу стартувало всього дев’ятеро. 

Часіка ніби прорвало. Схоже, у нього видався яскравий вечір, сповнений емоцій, тож він не міг їх стримати й не поділитися. 

— То ти як? Алло, Нево, чуєш? Чорт, може, тут зв’язок поганий… Наро-о-од, на яке дерево тут лізти, щоб зловити бодай який людський зв’язок?

— Я тебе чую, Часіку, не лізь нікуди. Скинь геолокацію, я скоро буду. 

— Юху-у-у, один момент, Нево. Чекатиму.

Я дочекалася завершення дзвінка й підозріливо примружила очі на невинного з виду жучару навпроти. Вінц сьорбав безалкогольне пиво з таким обличчям, наче він узагалі не прислухався до моєї розмови з Часіком. Наче він не при справах.

— Нічого не розумію. Поліція просто розігнала забіг, щоб потім ті ж люди влаштували інший? Де логіка? 

— Бачиш, як зручно, що є ти. Я дізнався, що все спрацювало, навіть не вставши зі стільця. 

— Вам вигідно, щоб гонку перенесли? — продовжувала допитуватися я. — Ловите на живця? Якогось конкретного живця? Чогось чекаєте? 

— Я тобі обіцяв список нелегальних перегонів, а не всю інформацію на золотій тарелі, — цокнув язиком Вінц і, посовавшись, знову став серйозним. 

— Треба було прописати це в нашому договорі.

Я поправила на плечах куртку з нашивкою «Літай, поки не зірве шляпу» і здійнялася зі стільчика. Вінц, війнувши бровою, глипнув на мене спідлоба, а потім знову у свій кухоль.

— Заздрю твоєму шаленству, Нево.

Тепер вигнула брову я. І на його фразу, і на те, що він назвав мене скороченим ім’ям. Не дочекавшись від мене словесної реакції, Вінц додав:

— Ти випила сидр — алкогольний, між іншим, — і збираєшся їхати ганятися? 

— А то що? Заарештуєш мене? — скривилася я й сунула руки в кишені. Вінц невизначено перетяв плечима в чорній футболці.

— Ні, чому ж? Я ж не поліціянт. 

Я вже розкрила було рота, щоб сказати, що він пастух стада ідіотів у горах Кіліманджаро, але змовчала. Може, занадто рано показувати, що я не дуже приємна в спілкуванні особистість — якщо він цього ще не зрозумів. А якщо не зрозумів, то він пастух стада ідіотів у горах Кіліманджаро. 

Я повернула голову, глянула на екран телевізора, але, не зачепившись поглядом за щось особливе, знову глипнула на Вінца. У мозку крутилися шестерні, я навіть чула, як натужно вони скриплять і благають помилування. 

— А якщо припустити, що ти спеціально зірвав ці перегони, щоб за той час, поки готуватимуть наступні, ти завербував мене? 

— Можна припустити й таке, — згодився хлопець, відставив напівповний кухоль, хитро примружив очі й — о ні, це що, зоря Сіріус?* — розтягнув губи в усмішці. 

— Ти ж сама сказала: ловимо на живця. Але не утни дурниць, будь ласка, — він піддався вперед і сів рівно, наскільки йому дозволяло незручне місце. — «Живець» від слова «живий». 

Я злісно скрипнула зубами, знову поправила куртку й, розвернувшись, пошкандибала до виходу. За кілька кроків у спину прилетіло насмішкувате:

— Пам’ятаєш, із якої позиції найліпше слідкувати за іншими учасниками?

Мої зуби, схоже, скоро зітруться в пісок.

З позиції ззаду.

***

*Зірку Сіріус також називають Собачою зорею, тому порівняння вийшло вельми влучне, на думку Неви, але вона про це також, звісно ж, промовчала.