Розділ 1. Щасливі мерці не їздять на гонки (4)

— Гара-а-а-азд, — протягнула я, сунувши руки в кишені й, стараючись не надто крутити головою, оглянула місце, куди мене привів Вінц. Це не поліція, не катакомби, не тунелі, де моє нещасне тільце знайдуть лише за кілька років, а може, і взагалі не знайдуть… 

Це був паб. Несподівано. 

Мабуть, останнє слово яскравою емоцією відобразилося на моєму обличчі, оскільки Вінц гмикнув і рушив до дверей. І тут уперше за останні сорок хвилин у мене з’явилося бажання справді втекти. До того воно було притлумленим, нечітким, невиразним. Вінц говорив щось не дуже зрозуміле, і мені здавалося, що ось-ось він щось пояснить, щось уперше за цей скажений день стане ясним.

Спойлер: не стало. Спойлер номер два: навряд стане.

Вінц відчинив двері до пабу й простояв так дві хвилини, але, коли я не зрушила з місця, зітхнув і закотив очі. Широкі плечі опустилися на видиху. 

— Я не збирався тебе заарештовувати. Заходь. Я просто хочу поговорити. 

Я озирнулася на свою — татову, хай його, татову — акуратно припарковану, як й інші порядні машини, тойоту. Може, варто було поговорити там? Хай машини нам будуть свідками… 

— Женев’єво, — знову окликнув мене Вінц. — Ти сказала, що та машина вдень їхала нестабільно й тому звернула увагу. Але вона їхала так «нестабільно» останні кілька кілометрів. І ніхто, окрім тебе, не звернув уваги. І оця «нестабільність» — світловий сигнал, прийнятий в кругах гонщиків.

Виявляється, він таки відпустив нещасні двері, які тримав, згідно з моїми підрахунками, чотири хвилини, підійшов до мене й насуплено навис над моїм нещасним тільцем, яке знайдуть за кілька років у катакомбах… 

Зненацька я подумала, що цю фразу не варто було йому говорити ось тут, прямо перед входом у надто популярний у місті паб; а може, її й узагалі не варто було говорити. 

Не варто було йому говорити про світловий сигнал, гонщиків, а особливо слово «заарештовувати». Який архіважливий ґудзь з поліції й така-сяка гонщиця, яка профукала через цього архіважливого ґудзя свою першу в цьому сезоні важливу гонку, і не факт, що в цієї такої-сякої гонщиці буде другий шанс. Та мене четвертують. 

Часік мені свідок. 

Не знаю, скільки часу я так блукала просторами своїх думок, але коли я виринула, Вінц усе ще стояв переді мною, виймаючи поглядом мізки з моєї черепної коробки й виколупуючи очі. Тобто просто нависав наді мною й не зводив погляду. 

Я кілька разів кліпнула й видихнула.

— Прийнятий у кругах гонщиків, — повторила я його слова. — Тобто або загиблий сам був гонщиком, або знав, що за ним поїду я, людина, яка зрозуміє сигнал. 

— Твоя ставка?

— На перше, — я відчула, як у мене смикнувся м’яз на щоці. — Ти ж не дарма в мене питав, скільки машин брало участь у гонці. Десять мінус один. Дев’ять. Яка ймовірність, що труп у парку розваг — це наш відсутній десятий гонщик?

— Розумничка. 

— Ще так раз скажеш — переїду тебе машиною.

Я обійшла його й рушила до дверей. Вінц здивовано обернувся.

— Гей, а що в цьому поганого? Ти здогадалася, молодець. 

— І що це все значить, пане слідчий? — я спинилася на порозі, повернулася до нього, а потім смикнула двері. 

— Саме про це я й хотів з тобою поговорити.

— То чухай всередину, — я кивнула на розчинені двері, — я довго не триматиму. 

Вінц глянув на ручку, потім на мою руку, закотив очі — до того ж виразно — і таки зайшов. Але на порозі зачекав, коли зайду я, і притримав двері. Тепер закочувати очі настала моя черга.

Ми розмістилися у кутку біля барної стійки за двомісним столиком, якого приткнули сюди ніби навмання. Схоже, паб дуже полюбляв і пропагував ідею великих компаній, адже двомісний столик тут таки був один. І, до речі, не зайнятий. Я сіла спиною до стінки, а Вінц навпроти не дуже, схоже, зручно втулив себе у замалий для нього стільчик. Не знаючи, куди подіти руки, щоб постійно не вдарятися ліктем об стійку, він майже вигнув їх, уклавши на стіл. 

— Ну? — підказала я, вигнувши брови, і вклала руки на стіл. — У чому справа?

Вінц скопіював мою позицію й навіть схилився ще нижче, наче збирався оповісти мені, де сховані скарби піратів у Мисі Кагуей, себто Порт-Роялі. 

— Мені треба твоя невеличка допомога. 

— Оце так новина, — я плеснула в склянку води, яку нам приніс офіціант. У голові крутилася думка таки втопити журбу за профукані перегони у вишневому сидрі. — Просвіти, будь ласка. 

— Сама не здогадаєшся?

Я кинула на нього презирливий погляд, хоча й не хотіла, мабуть, щоб він вийшов саме таким. Само вирвалося.

— Тебе послухаю.

Але слухати Вінца було важкувато. В іншому кутку пабу величезна компанія дивилася Формулу-1 й несамовито верещала кожнісінького разу, як камера показувала характерний боліт Макса Ферстаппена. 

Хотілося затулити вуха, але тоді чути Вінца стане неможливо. 

Вишневий сидр я таки собі замовила. Під дуже пронизливим, колючим поглядом поліціянта навпроти, який ледь не викликав свербіж на шкірі.