Розділ 1. Щасливі мерці не їздять на гонки (3)

Не встигла я й видихнути, як тут до машини у світлі фар підійшов хлопчина в червоних, наче пекельне вогнище, шортах, і мені довелося опустити вікно. Він кинув на мене погляд. Якби страх не блокував мені мозок, я б подумала, що він досить милий, якби його хтось підстриг. А, і сказав, що пекельно-червоні шорти йому не пасують. 

— Женев’єва Єзерська?

Я смикнула бровою.

— Це як ви так угадали?

Хлопчина усміхнувся.

— Ваші суперники — всі чоловіки.

— А-а-а-а, — мудро вирекла я чи то вигук розуміння, чи усвідомлення, чи здивування, чи презирства. 

— За десять хвилин початок. Спочатку підйом, потім міняємося позиціями й звершуємо спуск. За п’ять хвилин ставайте в зручну вам позицію спереду чи ззаду — цього ми не регулюємо. Трафіку бути не має, перевірили. Обидві лінії вільні. Якщо у вас стоїть система антилагу, — він окинув капот тойоти очима, — то це не заборонено правилами, усе добре. 

— Нема в мене антилагу.

Він пересмикнув плечима, дістав з кишені маленький записник, наче в офіціанта, і щось там черкнув. У мене запекло в спині, ноги стали важкими, і я злякалася, що вони заніміли. Тривожність находила хвилями, коли я про неї згадувала, і тому щоразу мені не спадало нічого кращого на думку, аніж, як завжди, згадати щось дурне, відвернути свою увагу. Наприклад, те, як я тиждень віталася зі своєю університетською подругою фразою «усесвіт це тісто, а галактики в ньому — родзинки». Хай там що, а я дуже туго сприймала пояснення фотометричного парадоксу.  

— Організатори не несуть відповідальності за будь-яке пошкодження майна, нещасні випадки й так далі. 

— Я розумію, — буркнула я, — це нелегальні перегони. Я навіть би не очікувала, що ви надаватимете страхування.

— Угу. Успіхів і все таке.

Він сунув записник і ручку назад у кишеню й пішов собі далі. Дивні вони, та байдуже. Нелегальні перегони ж. Варто тримати це в голові. 

За ті п’ять неймовірно довгих хвилин я повільно під’їхала й зайняла внутрішню лінію. З неї не так уже й класно стартувати, але в повороти найкраще входити саме звідти. Спереду приткнулися справжні звірі: Nissan GT-R та Mazda RX-7, прямо біля мене по зовнішній зухвало гуркотів мотором порш (кислотного зеленого кольору, від якого хотілося відвернутися). А назад я вже й не заглядалася.

Тато казав не надто старатися обганяти всіх, тому я зайняла місце посередині: триматися геть позаду я теж не могла себе змусити. Це був би провал. Хоча він і так буде, чом би й ні.

На дорогу на розмітку вийшов ще один хлопчина — цього разу в джинсах і нейтральній білій футболці. Двигуни довкола ревли так гучно, що мій мозок просто заблокував цей звук. Мені здавалося, я нічого не бачила й не відчувала, поки хлопчина не відрахував до трьох і махнув рукою. 

А тоді моя рука швидко перемкнула передачі, і тойота рвонула вперед. Різкий правий поворот — рука сама по собі перемкнула з п’ятої на третю. Далі педаль щеплення, ручник, занос задньої вісі, відпускаємо педаль щеплення. 

І все це голосом мого тата. 

Водій RX-7 поблимав фарами. Побачив. Оцінив. Та лишився позаду.

Я всміхнулася. Перший є. Ще восьмеро попереду.

Наступні п'ять шпильок варто проходити навіть не виходячи з дрифту. 

Дрифт ішов на межі зчеплення, машина майже торкалася бампером бетонного відбійника — щастя, що він тут узагалі був. Позаду лишилося ще троє: один, намагаючись зробити зі мною парний дрифт, не втримав керування й розвернувся, Хонда на ковзких шинах просто не змогла собі дозволити собі такий кут, а ще одна тойота зчепилася з маздою, яку я облишила позаду. 

Гаразд, ще п’ятеро. 

У голові це все прокручувалося дивним телевізійним голосом, ніби я з татом на старому продавленому дивані дивилася передачу про гонки: «…і — о диво! — Женев’єва Єзерська виривається на п’яте місце! Аутсайдерам, схоже, сьогодні щасти-и-ить, але, мабуть, тільки сьогодні. А ні, ЧЕКАЙТЕ, сьогодні Женев’єві теж не щастить: не кожного дня з вікна зустрічної машини тобі помахає труп. Тому пані Єзерська при-ре-че-на».

І слово приречена розбивається по складах. 

У мене руки стали слизькими й ковзали по керму, нога, якою я водночас натискала на гальма й газ — гальмування носком і перегазування п’яткою, щоб плавно ввійти в поворот, — відчутно тремтіла. Так не мало бути. Я мала б бути впевненою, а не трястися, як кролик перед смертною карою. 

Обігнала п’ятого, тепер п’ята я, але попереду бачу лише чотирьох: ніссан, порш, шевроле (важке камаро) та ще одна тойота. Четвертий — потужний, але теж надто важкий для поворотів Ніссан. Через турбований двигун — певно, не заводський — йому доводиться розхитуватися, щоб зменшити вплив турбоями. 

І тут чітку лінію тьми, яку розрізали лише наші жовтувато-білі фари, покривило яскраве світло. Мій мозок, на диво, спрацював оперативно, угадавши: поліція.

Ну так, перегони ж нелегальні. Мазда позаду вирівнялася якраз за мною. Я теж зайняла внутрішню лінію й прилаштувалася за ніссаном. Тато казав, що ліпше слідувати, якщо не можу обігнати. Якраз почалася пряма, де потужності моїй тойоті явно не вистачить.