Розділ 1. Щасливі мерці не їздять на гонки (2)

Мені здавалося, усе це мало бути легше. 

Підкинувши Елю додому й заїхавши на кілька хвилин у гараж, я, не втрачаючи ані секунди, розвернулася й погналася до Іст-Гіллу — схилу на — що дивно — північному заході міста, останньому перед невеличкими горами, які хребтом відрізали нас від лісів і річки, що впадала в океан. Дорога на вершину Іст-Гіллу лякала всіх: важкий підйом, стрімкий спуск, дуже мало прямих, самі шпильки, іноді відсутні відбійники. 

І саме тому Іст-Гілл кишів мазохістськими вискочками, як називали нас представники дорожньої поліції, а саме любителями вуличних гонок. 

Біля будинку мене лише на мить спинив тато, махнувши рукою, закурив цигарку, тією ж рукою тримаючи повну чашку кави (він не визнавав існування маленьких, спеціально призначених для цього чашечок, які стояли в тумбочках рівненьким рядочком) і примружив очі:

— Не надто старайся вирватися вперед.

Я повела бровою.

— Дуже хороша порада в гонках, де треба зайняти перше місце, тату, дякую.

Цигарка сіпнулася в його губах.

— Ну як знаєш.

У гаражі затримуватися надовго я не збиралася, особливо коли вгледіла біля воріт червоне міцубіші Ігрека. Заскочила на кілька хвилин, оминула розставлені напівколом пошарпані дивани, забігла на кухню й вицупила з холодильника дві пляшки коли. За крадіжкою мене й перестрів Ігрек. Він мав видатний грецький ніс, що й послугувало основою з’яви його прізвиська, і чіпкий темний погляд, яким він зміряв мене з голови до ніг, і схилив голову. 

— Куди тікаєш?

— Маю справи.

— У тебе є справи? — його кущисті брови злетіли вгору. Я закотила очі.

— Так, рекомендую тобі зайнятися твоїми. 

Я — пташка коротких відстаней і низьких польотів. І в гараж заїжджала чисто з інтересу поспостерігати за всім, що коїться тут, у маленькому сердечку стрітрейсерської тусівки. І не тільки її. У гаражі відбувалося багато речей, які я стала помічати набагато пізніше: дехто промишляв краденими деталями, дехто — паливом; тут можна було знайти собі вдалого союзника, не менш вдалого ворога; люди тут зазвичай були безвідмовними на будь-який кіпіш, окрім голодування. Це хаотичне річище ніби мало щось спільне, що єднало їх між собою, а разом з тим бушувало анархією. 

Мені ж було просто цікаво. Машину мені лагодив тато, тож найчастіше я тут ошивалася з пустої допитливості: хто, що, де і як. І з часом усі до мене звикли, як до ніжки стола. 

Долоні почали пітніти ще до того, як Іст-Гілл навіть показався чорною плямою між міських вогнів. До того я ніколи не брала участі аж у таких гонках, де у тебе більш ніж один суперник, а ці суперники — не твій друг на два тижні. Від таких тимчасових друзів була одна користь: один з таких розповів мені про цей заїзд. Я дуже за це йому вдячна. 

Усе буде добре. Ще пів годинки — і це все скінчиться. 

Я стисла кермо, що воно аж рипнуло під моїми пальцями. Це неправильний хід думок, треба мислити інакше, треба сприймати все це інакше. Мені ж подобається ганяти — інакше, Бог мені свідок, я б цього не робила, а сиділа б батьком на дивані й попивала дешевий чай з неестетичних кухликів, — тож треба зосередитися на процесі, а не на результаті.  

Та й, крім того, перша спроба не обов’язково має бути вдалою — навіть, мабуть, навпаки, — тому будь-яке місце вище за останнє — вже перемога, але я все одно десь у глибині душі сподівалася на щось ліпше. Від першого місця я б не відмовилася.

Та коли, скинувши швидкість, я під’їхала до підніжжя, пригляділася до машин, що зібралися на проїжджій частині на біля узбіч, тривожність скочила до критичної проділки. 

Моя — татова, татова, татова — тойота була одна з перших у другому поколінні, випущена для американського ринку. Двигун 3S-GTE з турбонаддувом, так, але що вона може протиставити он тій новенькій тойоті супрі на 382 кінські сили? Ауді з новеньких R8? Ще й повнопривідній? Добре, Іст-Гілл — самі шпильки, на прямих я програю, але їх тут не так і багато.

Забувшись у думках, я не помітила, як автоматично зупинилася й навіть не стала вилазити з авто, вглядаючись у потенційних суперників. Очі запекло від напруги, тому довелося на кілька секунд розфокусувати зір, заплющити повіки й видихнути. 

Якщо так подумати, у космічних масштабах мій програш не становитиме такої вже й великої катастрофи. Космосу взагалі майже байдуже, що відбувається в його масштабах, він не статичний, він собі розширяється. Якщо ж подумати про Айнштайнівську мудрість «усе відносно» (бажано навіть подумки це вимовляти погладжуючи бороду — і байдуже, чи є вона у вас, чи ніт), якщо вважати мене космосом, то свій програш я повинна так само проігнорувати, як космос у своєму найвіддаленішому куточку — приблизно біля галактики UDFj-39546284 — проігнорував зіткнення молодої доісторичної Землі, себто Прото-Землі, з планетезималлю Теї.

Але нумо сьогодні без зіткнень.

Ніхто, крім організаторів, не знав, хто братиме участь, тому всі з цікавістю поглядали на мою стареньку тойоту. Я, добре знаючи, що мене в салоні ніхто не бачить, зиркала на всіх вовком. Ну й дивіться собі на здоров’я. Але за мить двері з пасажирського боку відчинилися, і на сидіння застрибнув Елин — а вона казала, що і мій, — друг, якого звали Чеславом, але всі, у тому числі й моя кузина, кликали його Часіком.